Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 154

…Стемніло. Бійці мовчки дивилися на заграву з того боку, куди «зеленим коридором» пішла колона. Серце у Геника стислося від болю. Що з Улянкою — невідомо. Згадував їхнє прощання, сльози коханої та її небажання розлучатися. Невже дівоче серце передчувало біду? Довго не міг відірвати погляду від рожевого неба, яке підсвічувала палаюча техніка.

Порадившись, хлопці вирішили йти пізніше, так безпечніше. Вони провели в лісосмузі довгий день без води та їжі й до настання ночі відчували виснаження. Від зневоднення паморочилося в голові й калатало серце.

— Ну що, хлопці, рушаймо? — спитав Злий. — Не доб’ють ополченці, то подохнемо тут без води.

— Мона я почитаю молитву в дорогу? — спитав Мона.

— Мона-мона, — посміхнувся Злий. — Так і не навчився правильно казати «можна».

— Мона не заважати? — сказав хлопець, і Малий пирснув зо сміху.

Після молитви пішли кукурудзяним полем. Удень воно здавалося нескінченним, а вночі, коли нічого не видно, ще більшим. Сухе кукурудзиння шелестіло і тріщало, било і дряпало обличчя.

— Таке враження, що нас за два кілометри чути, — прошепотів Геннадій.

— А що робити? — кинув Злий.

Кожні сто метрів вони зупинялися і прислуховувалися. Кілька разів сідали навпочіпки і завмирали, коли над ними дзижчав безпілотник. За годину спекотний день без пиття дався взнаки. Кабан, що йшов попереду, важко і часто дихав і обливався потом, снопом звалився на землю. Хлопці марно намагалися повернути його до тями.

— Що робитимемо? — спитав Малий.

— Не залишати ж його самого, — сказав Злий. — Будемо по черзі нести.

Злий і Геник закинули його руки собі на плечі та потягли. Ноша виявилася нелегкою, і за кілька десятків метрів довелося їм відпочити і мінятися. Малий був зростом чи не вдвічі нижчий від Кабана, тож йому було несолодко. На їхнє щастя, Кабан отямився і пішов самотужки, але хвилин за двадцять знову знепритомнів.

— Чому саме він? — сказав у розпачі Малий. — Мене було б легше нести.

— Хто б тебе ніс? — хмикнув Злий, підхоплюючи важке тіло побратима. — Ми б тебе тут лишили.

— Як?

— А так!

— Кабан великий і гладкий, тому йому найтяжче, — сказав Мона, допомагаючи Злому.

Ще з півгодини, і Кабан знову отямився і вони пішли швидше. За їхніми розрахунками, поле мало ось-ось скінчитися, коли зненацька попереду застрочив автомат. Хлопці припали до землі і завмерли. Ще кілька пострілів, і хтось посвітив ліхтариком.

— Навіть не знаємо, чи там ополченці, чи свої, — прошепотів Геник. — Але йти вперед небезпечно. Що робитимемо?

— Якщо вперед не можна, то змінимо маршрут, — сказав Злий. — Логічно?

Порадившись, пішли в обхід. До кінця кукурудзяного поля їм довелося тягти на собі Кабана, який то повертався до тями і просив у хлопців вибачення, то знову непритомнів. Геть знесилені, вони дісталися лісосмуги і попадали на землю. Відхекавшись, почули голос Кабана:

— Хлопці, не кидайте мене, будь ласка.

— Ти диви, озвався! — посміхнувся Злий. — Як тільки донесли його до посадки, одразу оклигав!

— Я не навмисне, — хрипко виправдовувався Кабан. — Мені зле.

— Чекайте тут, — наказав Злий. — Треба розвідати, що за дорогою.