Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 155

— Неподалік село, бо чути гавкіт, — тихо промовив Геннадій. — Може, я піду по воду?

— А ти впевнений, що там нема ополченців? Отож. Сидіть тут і чекайте на мене, — повторив Злий. — Якщо за півгодини не повернуся, йдіть далі без мене.

Хвилин за п’ять хлопці почули кроки, що швидко наближалися. Майнула людська постать на дорозі, і Злий радісно зашепотів:

— Ледаща, приймате! Я сьогодні банкую!

Щось важке глухо гепнулося на землю, то були два великі кавуни.

— Налітайте, чого витріщилися як баран на нові ворота? — Злий дістав ножа. — Де наш Невмирайло? Кабан, ти живий?

— Живий, — прошепотів він і простягнув руку.

— Дам, якщо пообіцяєш іти своїми ногами, — сказав Злий, відрізаючи величезну скибку.

Кавуни були солодкі, як мед, пахли квітами, літом і миром. Хлопці жадібно впивалися зубами в соковиту м’якоть, тамуючи одразу і спрагу, і голод. За мить від великих кавунів лишилися обгризені шкірки.

— Мало! — зітхнув Малий, облизнувши губи.

— Через дорогу баштан, там ще є, — сказав Злий.

— І ти мовчав?! Я ледь не подавився! — дорікнув Малий.

— Хотів перевірити тебе на жадібність, — серйозно мовив Злий. — І знаєш, які висновки? Мишеня з’їло більше від слона.

— Я ще принесу! — підхопився з місця Малий.

— Сиди, я сам!

Солодкі кавуни і короткий відпочинок зробили свою справу. Бійці відчули, як до них повернулися сили, і вирушили далі. Йшли навмання лісосмугою, бо втратили орієнтири і чекали ранку. За годину почало сіріти і перед ними замаячили силуети будинків.

— Якесь село, — сказав Мона.

— Хай як не хочеться, але треба йти туди, — зітхнув Гена. — Роздобути води і дізнатися, чи в правильному напрямку рухаємося. Одразу заявляю, що піду сам.

— Гаразд, — погодився Злий, — усім іти не можна, людей полякаємо. Та спочатку подрімаємо пару годин. Хто вартуватиме першу годину?

— Я, — пробасив Кабан. — Моя черга про вас піклуватися.

Розділ 75

На вечері Вадима не було. Настя розхвилювалася, а потім зрозуміла, що привели їсти не всіх чоловіків. Степан також ще не повернувся.

— Мабуть, кудись далеко повезли на роботу і затрималися, — висловила припущення Олена і порадила Насті не панікувати.

Вадим повернувся в камеру пізно ввечері й був надто стомлений, щоб розповідати. Чоловік приліг, закинув руки під голову і лише через десять хвилин сказав:

— Був важкий день.

— Знову розбирали завали? — спитала Настя.

— Ні, нам знайшли кращу роботу. Возили в Хрящувате на розмінування.

— Що?!

— З нами були сапери, вони пояснили, як шукати міни і як їх розміновувати, а потім спостерігали віддалік, — пояснив Вадим.

— Але ж ви не професіонали… Взагалі не можу уявити, як таке може бути. Багато вас було?

Вадим розповів, що всього взяли п’ятнадцять чоловіків, в основному тих, хто служив, потім розбили на групи по п’ятеро людей на кожне поле.

— Сказали так: «Ваші укропи замінували, вам і розміновувати». Дехто злякався і відмовився, — розповідав Вадим. — Тоді ополченці наставили на них автомати і, наказавши бігти по полю, сміялися, мовляв, не можеш розміновувати руками, то розміновуй ногами.