Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 150

Одна з жінок у білому халаті, повненька з червоними круглими щоками, притягла Насті мішок картоплі, а її напарниці наказала мити посуд.

— Ось тобі ніж, каструля з водою і вперед! — сказала вона й дрібними швидкими кроками поквапилася у справах.

Чистити картоплю не така вже й важка справа у порівнянні з розбиранням завалів. Настя знайшла маленький стілець і взяла до рук першу картоплину. Якби це було вдома, то вона б чистила швидко й ретельно, та зараз у неї не було жодного стимулу. Якщо вона перечистить мішок картоплі, їй не дадуть відпочити, а навантажать роботою, тому працювала неквапливо, поринувши у свої думки. Настя хвилювалася за рідних. Краєм вуха чула, що Мінські домовленості бойовики не виконують. Переживала за Геника, що був у зоні АТО, багато думала про Іванку, сумувала за нею, але принаймні в Росії не стріляють. Згадувала матір, яка напевно змучилася від чекання. Про Ніну не хотіла думати, хоча мимовіль замислювалась і про її долю. Вони виросли в одній родині такими різними, ніби й не було спільного ліжка в дитинстві, ляльок та книжок, дівочих таємниць і мрій про кохання на все життя.

Настя не помітила, як, поринувши у роздуми, почистила півмішка картоплі. Вона випростала спину для відпочинку і встромила ножа у велику носату картоплину. Кілька жінок, перемовляючись, чаклували над каструлями. Настя не дуже прислухалася до розмов, чи посолений борщ та скільки підсмажено котлет, але один голос видався їй знайомим.

— Дівчата, котлети переверніть, бо згорять.

Жінка стояла до неї спиною, вбрана, як і решта, в білий халат. Настя вже не могла нічого робити, її увага була прикута до жінки. Аби дочекатися, поки вона повернеться до неї, але охоронець вже недобре зиркав у її бік. Настя взялася за картоплину, і її серце ледь не вискочило з грудей. Жінка прямувала у її бік, і сумнівів не лишилося.

— Алісо! — вихопилося в неї.

— Насте?!

Жінки кинулися в обійми, розчулилися так, що аж зволожились очі.

— Як ти тут опинилася? — спитала Аліса.

— Привезли на роботу.

— Я не про те.

— Везли з Вадимом допомогу солдатам, а нас затримали, — пояснила Настя.

— Ой, Насте! Догралася в патріотизм! І скільки вже ви тут?

— Третій місяць.

— Ого! Що обіцяють? Вас відпустять? Волонтерів тримають недовго.

— Не знаю, — знизала плечима Настя. — Нічого не знаю. Мені треба з тобою поговорити наодинці, — сказала Настя тихіше й кинула погляд на охоронця, який не спускав з них очей.

— Спробую прийти до тебе в кінці робочого дня, — пообіцяла подруга.

— Аліско, я не милася з дня затримання. Можна десь скупатися?

— Домовлюся із завідувачкою на вечір, — сказала Аліса. — Тоді й поговоримо. Добре? А зараз мені час бігти!

У Насті затеплилася надія на визволення, і вона завзято повернулася до роботи. «Якщо покажу, що добре працюю, ще сюди направлять», — подумала Настя, і в голові закрутилися різні варіанти звільнення.

Аліса стримала обіцянку і домовилася про те, щоб Настя помилася. Під кінець робочого дня вона сказала охоронцю, що отримала дозвіл для Насті піти в душову.