Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 140

Розділ 65

Коли Ольга завітала до Валентини в кав’ярню, то одразу помітила, що її подруга чимось схвильована і засмучена.

— Щось трапилося?

Жінка мовчки заварила дві чашки кави, сіла поруч за стіл.

— Що ти думаєш про перемир’я?

— Є надія, що все стихне.

— А я не вірю. Не вірю і все! — в серцях промовила Валентина. — Мене просто бісить брехня і несправедливість! Пам’ятаєш перший день після оголошення перемир’я? Вмикаю телевізор, передають: «Усе тихо, обстрілів немає». А ми, виходить, сліпі i глухі? Не чуємо, що гримить і бахкає? Ну, думаю, нехай, може, так треба, щоб населення інших регіонів заспокоїти.

— Не все можна говорити для загалу. Може, це якийсь хід? — обережно сказала Ольга.

Вона добре знала запальний характер подруги: якщо понесеться, то вже ніщо її не зупинить.

— І я так думала. А потім знову чую в новинах, що у нас повний штиль, нема поранених, тим паче загиблих, а приходять солдатики і розповідають зовсім інше.

— Валю, а тобі не спадало на думку, що чутки ширять спеціально?

— Олю, — жінка уважно поглянула їй в очі, — ти сама віриш у те, що кажеш?

— Ні, — посміхнулась сумно. — Їздимо до наших хлопців, тож знаємо трохи більше, ніж телевізор.

— Бісить брехня по теліку, це факт, — зітхнула Валентина. — Нічого у нас не міняється. Сєпаратисти хочуть амністію, а я так думаю: навіщо вона, коли їх ніхто не саджає? Їм і так непогано живеться. Учора зустріла одного такого. Пам’ятаєш, я тобі розповідала про нього, — сказала Валентина. — Коли нас звільнили, я одразу на нього заяву написала. Усе вказала: дати, коли особисто бачила його на блокпостах ополченців з автоматом, коли він їздив з ними на машинах і все інше. Він навіть не тікав із міста після того, як сюди зайшли наші солдатики. Чому? Невже він знав, що залишиться непокараним?

— Його не заарештували, як я розумію?

— Удома зробили обшук, знайшли великий арсенал зброї, то затримали…

— От бачиш! — вихопилося радісне в Ольги.

— Затримали, щоб одразу ж відпустити. Я того сєпара не раз зустрічала на вулиці, він неподалік живе, — схвильовано розповідала Валентина. — Щоразу тікав від мене на інший бік вулиці і це хоча б трохи тішило, а вчора йду і він назустріч, каже: «Ну що, добилася свого? Багато тобі допомогли твої „солдатики“? А ось наші рєбята незабаром прийдуть і повісять тебе першу у твоїй кав’ярні». Ти навіть не можеш уявити, скільки цинізму та насмішки було на його пиці!

— Можу уявити, що він почув у відповідь, — посміхнулась Ольга. — Напевно, крила матами на всю вулицю?

— Не вгадала! — засміялась Валентина. — У мене від такої нахабності навіть матюки з голови повилітали. Я вчепилася йому в пику ось цими нігтями, — Валентина показала зламаний ніготь. — Верещала як навіжена і дряпала його ненависну харю. Перехожі відтягли мене, але я встигла роздерти йому пику і так у носа зацідила, що він вмився червоною юшкою!

— Ну ти й бойова! Я б так не змогла!

— Я б пристрелила наволоч і рука не здригнулася, — сказала Валентина. — Потрапив він мені під гарячу руку, саме тоді, коли привезли наших хлопців з передової. Шість поранених! І це лише з Бахмутки! А вночі трьох прийняв морг. Ось таке у нас «перемир’я». А телеглядачам розповіли, що за добу лише один поранений.