Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 139
Світлана Талан
За сніданком Вадим сів за стіл поруч з Настею. Вони, як завжди, обмінялися новинами. До цього часу він так і не розповів жінці про підлий розстріл айдарівців. Знаючи її вразливість, Вадим ще раз прикинув усі «за» і «проти» і сказав лише, що їх повезуть на роботи в Хрящувате.
— А нас знову в аеропорт, — зітхнула Настя. — Вчора знайшли ще одне тіло бійця, документів не було, але нашивка на рукаві жовто-блакитна. Поховали там, на місці.
…Автобус виїхав у селище Хрящувате. Полонених вивели з салону, роздали інструменти та наказали розбирати завали. Не встигли розпочати роботу, як позбігалися хлопчаки. Вони з цікавістю кілька хвилин розглядали прибулих, про щось перешіптувалися, а потім побігли геть. За кілька хвилин почали збиратися мешканці села. За півгодини прийшли напевно всі, хто лишився в Хрящуватому: переважно жінки похилого віку, кілька чоловіків, хлопчаки і двоє молодичок із немовлятами. Зупинилися віддалік, кілька хвилин мовчки спостерігали.
— Фашисти! — першою викрикнула стара бабця.
Її голос спрацював як запалений бікфордів шнур, натовп умить зірвався прокльонами:
— Кляті бандерівці! Хто вас сюди кликав?!
— Навіщо прийшли на нашу землю?
— Ми вас не чіпали!
— Дивіться, що ви зробили з нашим селом!
— Зарити б їх самих у цих руїнах! Живцем закопати!
— Хай би згнили у землі, як наші люди!
— Суча мати вас породила!
Василь, підприємець, не витримав. Він зіперся на лопату, подивився на людей.
— Чого розкричалися? — гукнув. — Тут не всі бандерівці та укропи, треба спочатку взнати, а потім пельку відкривати.
— Іч який грамотний! — озвалася смілива бабця. — Якби ти не завинив, то не махав би тут лопатою! Скільки на твоїй совісті загублених душ? Порахував чи з ліку збився? Інтелігент засраний, вбрався в дорогі штани, а сам, напевно, вбивця?
— Я нікого не вбивав, — пояснив Василь, — я підприємець, якого тимчасово затримали до з’ясування обставин, місцевий, з Луганська. Я готовий хоч зараз почати співпрацювати заради розквіту нашої республіки, а моє затримання — лише прикре непорозуміння.
— Сам ти непорозуміння! — почув у відповідь.
— Козел, а не підприємець! — понеслося далі. — Прикидається інтелігентом, а сам вбивця!
— Ну що, піймав облизня? — посміхнувся Вадим, складаючи цеглини.
— Знайшли цапа-відбувайла, — невдоволено й ображено пробубнів підприємець, — через таких, як ти, і мені дісталося.
Прокльони зі знайомими обвинуваченнями сипалися, ситуація загострювалася, і розлючений натовп уже ладен був кинутися на чоловіків і розірвати їх на шмаття.
— Чому ви мовчите? — звернувся до охоронців Вадим.
— Під час обстрілів загинули їх рідні, — пояснив той, — що я вдію?
— Поясніть, що ми не військовополонені, — сказав Вадим. — Ви нас привезли працювати, то поговоріть з людьми, щоб у нас була така змога.
Охоронець виплюнув жуйку, тяжко зітхнув і пояснив місцевим, що ці чоловіки не військові і не брали участі в бойових діях. Це трохи охолодило пристрасті. Люди ще трохи погомоніли і розійшлися по домівках. До вечора чоловіки працювали мовчки, перебуваючи в пригніченому стані, і лише іноді перекидались словами по роботі.