Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 138

— От непруха, — мовив із напускною серйозністю. — Роздобув собі одного раба. От скажи мені, Мона, я чесно його заробив?

— Звичайно!

— Тепер що виходить? Мого раба вивезуть з Іловайська разом з усіма. А хто дасть гарантію, що його не заберуть дорогою? Улько, ти можеш мені пообіцяти, що мій раб залишиться мені?

— Якби була генералом, то так.

— Далі, — продовжив Злий. — Знайшов дівчину, яка добровільно погодилася стати моєю рабинею, але вона залишається. Де гарантія, що її не забере якийсь Гіві чи Моторола?

— Хай цю гарантію дасть сама рабиня, — прогудів Кабан.

— Це точно, — змінив тон Злий. — Оксанка обіцяла дочекатися. Чес-слово, хлопці, ніколи не думав, що так буває.

— Як так? — спитав Кабан.

— Коли вперше бачиш дівчину і розумієш, що це на все життя.

— Так не буває, — озвався Малий.

— Малий, що ти тямиш у коханні?

— Не такий уже й малий.

— Так зізнайся, була в тебе дівчина? — повернувся до хлопця Злий. — Я маю на увазі не поцілунки в щічку в дитячому садочку, а по-справжньому.

— Що ти маєш на увазі?

— Секс. Що ж іще?

— Відчепися! — відмахнувся Малий. — Такі подробиці не розголошуються.

— Значить, не було. А ще повчаєш старших!

Малий з образою поглянув на Злого, відвернувся і закопилив губу.

Геник стиха спитав:

— У тебе й справді ще не було сексу?

— І що з того? Ще встигну, — буркнув він.

Прибув Батя і дав наказ готуватися на ранок до виходу з оточення.

— Формуватимемо дві колони техніки, — сказав він, — решта будуть виходити невеликими групами, то ділячись на менші, то об’єднуючись. Детальнішу інструкцію отримаєте пізніше. Ледь не забув… Усі жінки поїдуть з медиками.

Уля здивовано і розгублено кліпнула та відкрила рота, щоб заперечити, але Олексій Григорович усе зрозумів з її погляду. Сині очі благали не відправляти її окремо від коханого.

— Це наказ. Обговоренню не підлягає.

Командир пішов геть і сам собі посміхнувся, згадавши, як сказав «усі жінки». Улянці таке визначення не підходило, дівчина була схожа на підлітка, лише її неймовірно виразні очі та пухкі вуста були надто жіночі.

Розділ 64

Усім затриманим видали теплий одяг та взуття, і навіть матраци. Не встигли нарадітися, як охоронець Костя сповістив:

— Тепер будете їх відробляти.

— А то ми засмагали на сонці, — огризнувся Вадим.

— То ж за місцем перебування працювали, так би мовити, по- домашньому, — посміхнувся чоловік, — а тепер інші міста потребують допомоги. Будете розгрібати те, що ваші укропи накоїли.

— Ага, — скептично мовив Вадим, — а «захисники руського миру» святі.

— Ти допомагав нацикам? Допомагав! А тепер допомагатимеш нам, тільки вдвічі більше, — відказав ополченець. — Молода республіка потребує сил.

— Робочої сили, — сказав Вадим, — до того ж безкоштовної. Нахапали людей ні за що і тримаєте.

— Ти патякай, та не забувайся, — буркнув Костя, — після сніданку їдемо в Хрящувате милуватися краєвидами після укропського нападу.

Вадим замовк. Не хотів зайвий раз дратувати охоронця, хоча кортіло кинути, що не укропи захопили чужі землі і ще багато чого, але він знав — марна справа щось доводити. Тільки заходить мова про загарбників, одразу починається агресія, ніби невидима сила вимикає мізки.