Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 102

— Якщо воду не виливати після яєць, а навпаки, долити і додати яблука, то буде дітям солодкий компот, — вніс пропозицію Малий, підкладаючи під каструлю сухе гілля.

— У тебе є яблука? — глянув на нього Геннадій.

— Я миттю! — Малий підхопився з місця. — Тут зовсім поруч, у садку!

— Треба розділити потроху так, щоб вистачило на обід, вечерю і сніданок, — сказав i замислився Злий.

— Ага, скажи, ще на тиждень, — з іронією кинув боєць, витираючи руки фартухом.

— А що, не вистачить?

— Наші хлопці теж голодні. Не забув?

— То діли сам, як знаєш, — буркнув Злий.

Засвистіло, і всі хутко попадали, прикрили голови руками. Рвонуло десь неподалік, бо на хлопців посипалася земля. Прислухалися — тихо. Вони підвелися й обтрусили землю.

— Хай їм грець! — Злий вилаявся. — Відрощуєш оселедець, а його засипає!

— Як там наша каша? — Геннадій поглянув на каструлі.

— Як відчував, накрив, — сказав Кабан.

— Малий! — спохопився Злий. — Дідько! Де Малий!

— Та тут я, чого розкричався?

Хлопець вийшов із-за рогу. В оберемку тримав червонобокі яблука, обличчя трохи розгублене.

— Уявіть собі, осколок влучив у яблуко і застряг, а я їх не випустив з рук.

Злий дав йому потиличника і схвильовано мовив:

— Малий, якщо таке повториться, я… я сам тебе вб’ю. Зрозумів?

— Так!

Коли каша доварилися, до будівлі під’їхав на «УАЗі» Олексій Григорович.

— Як смачно пахне!

— Кашку будете? З м’ясом! — спитав Злий.

— Дякую, нема часу. Вам, хлопчики, десять хвилин на обід і десять на збори. Ідемо в атаку.

Розділ 43

За п’ять днів Настю жодного разу не водили на допити, і вона губилася в здогадках. Тішило те, що вона побачила Вадима, він був здоровий і головне — живий. Щоразу, коли вона чула постріли чи вибухи, з’являлася надія на звільнення, але з того, що випадково вдавалося підслухати, узнала, що то перестрілки між ополченцями. Різні угруповання весь час сварилися, щось ділили і з’ясовували стосунки за допомогою зброї. Надія на звільнення полишала Настю, і вона починала хандрити. Найбільше лякала її невідомість. Вона геть не уявляла, чого чекати наступної миті, на що сподіватися, у що вірити. Було б набагато легше, якби ополченці визначилися з її долею. Нехай це ув’язнення, аби лише знати, що після покарання її звільнять. От якби дозволили бути поруч з Вадимом! Що з ним тепер буде? Уночі думала про матір і давилася слізьми, так було її шкода. Якби ж то звістку про себе дати! Вона ж там виплакала всі очі. Спочатку Ніна мало не добила її своїми вибриками, потім — Іванна, а тепер і Настя. «Ми всі потроху її вбиваємо», — побивалася жінка і не знала, як зарадити цій біді.

Вадима теж не викликали на допит кілька днів. Російський офіцер розкусив Філіна і не захотів забирати простих волонтерів. Мабуть, Філін біситься, тому може вимістить свою лють на ньому або на Насті. Від цього підступного чоловіка всього можна чекати, тож Вадим дуже тривожився за Настю. Через баландера він щодня передавав їй вітання, Вітька переказував йому привіт від Насті. Вадим знав лише те, що вона в тій самій камері — на цьому інформація вичерпувалася. Що відбувалося на фронті — теж невідомо, але одного вечора сусіди навпроти сповістили новину.