Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 101

— Чого вам треба? — почула непривітне.

— Нічого не чув про Настю?

— Ні, нічого. І Геннадій теж мені не дзвонить. Усе?

— Зачекай! Мені потрібно знайти кав’ярню «Затишок». Ти не знаєш, де це?

— Це та, що по Гвардійському проспекту?

— Здається, так. Десь у центрі. Ти там не бував?

— Я?! У тій бандерівській забігайлівці, де нациків безкоштовно поять кавою? Моєї ноги там не буде! — вигукнув чоловік майже істерично.

— Не кип’ятись, — заспокоїла Богдана Стефанівна. — Я тебе туди не запрошую, мені потрібно знати, де це.

— Краще б знали де ваша донька.

— Дізнаюся, то мій клопіт.

— Дивна у вас родина Бидлот, — глузливо мовив Валерій, — весь час губитеся і шукаєте одне одного.

Боляче різонули його слова, але Богдана Стефанівна стрималася і спокійно ще раз попросила назвати адресу «Затишку». Коли Валерій детально пояснив, як дістатися кав’ярні, жінка не попрощавшись відімкнула телефон.

Валентина радо зустріла її, метнулася готувати каву. Подала напій, поставила блюдце з «Наполеоном»:

— Ви ж з дороги, попийте кави, скуштуйте мою випічку, а потім поговоримо.

Валентині не залишалося нічого, як викласти Богдані Стефанівні всю правду. Вона бачила, як зблідла жінка, коли дізналася, що донька і Вадим поїхали до айдарівців і загубилися, як затремтіли її губи і по щоках покотилися рясні сльози. Господиня як могла втішала матір, але нема тих слів, які б могли розрадити її горе.

— І Левко заяву до міліції подав, і ми робимо все можливе, тож щось з’ясуємо, а зараз потрібно набратися терпіння і чекати, — сказала Валентина, подаючи склянку холодної води.

Богдана Стефанівна записала номер Левка, пожалілася, що їй закинули те, що члени її родини весь час губляться, взяла номер Валентини й Ольги. Уже на виході вона додала:

— Якщо вимагатимуть викуп, то гроші в мене є. Я теж піду в міліцію.

— Сходіть, але краще зранку, — порадила Валентина. — Куди ви зараз?

— Додому, — сказала Богдана Стефанівна, подумавши про те, що нещодавно мала інший дім, який називала своїм.

Розділ 42

Бійці притягли телячу тушу, принесли гречку та яйця до шкільної їдальні.

— Ось, вполювали! — сказав задоволено Кабан, кинувши на землю важку ношу. — Сподіваюсь, хтось роздобув воду?

— Та є трохи, — відповів солдат у білому фартуху.

— Тоді починай кочегарити, бо люди голодні, та й ми не дуже ситі.

— Було б де кочегарити.

— Як це нема де? — встряв у розмову Злий. — Ти ж недавно кип’ятив воду.

— Еге ж, кип’ятив, — зітхнув чоловік. — Місцева родина принесли з дому газову плиту з балоном, і поки газ не скінчився, було на чому готувати, а зараз ні газу, ні енергопостачання.

— Чи й не проблема! Хлопці, несіть казани та каструлі на вулицю, — скомандував Злий. — Зараз дрова притягнемо, цегли навколо навалом.

— А якщо обстріли?

— Будеш молитися! — невдоволено сказав Злий. — Будівля у вигляді букви «П», тож можна розвести багаття біля ґанку, буде тобі прикриття з трьох боків, якщо, звичайно, снаряд не прилетить з четвертого, — насмішкувато додав.

Бійці швидко наносили гілля, на цеглини поставили великі каструлі та чавун. Порубали тушу на невеликі шматки, щоб швидше зварилася і на всіх вистачило, засипали гречкою, посолили. В окремій каструлі поставили варити для дітей яйця.