Читать «Степовий найда» онлайн - страница 37

У товаристві грубих людей він бував і раніше, але в умовах повсякденного життя там було не до розваг, і над ними був контроль.

Ось пролунав у натовпі пістолетний постріл; збуджені обличчя людей, що біжать повз нього, безпорадна постать — людини біля стіни, і знову натовп, серед якого загубилася та самотня постать.

Під час однієї з таких сутичок його притиснули до дверей, які оберталися, і здивований Кларенс раптом опинився в просторому, світлому, крикливо оздобленому залі, переповненому мовчазними зосередженими людьми, які були так заглиблені в свої справи, що шум і галас під самими дверима не заважали їм. У цьому залі в мовчазній тиші, мов зачаровані, сиділи за столами люди, одягнені хто просто, хто багато, а перед ними лежали карти і купки золота й срібла. Чути було тільки стукотіння кульки з слонової кістки, хтось мляво, монотонно і невиразно повторював одні і ті ж слова.

Кларенс зрозумів, де він опинився: це був картярський дім.

Скориставшись з того, що всі були надто зайняті і не звертали на нього уваги, підбадьорений урочистою тишею, Кларенс несміливо наблизився до одного з столиків. На ньому лежало кілька карт, і на кожній з них — купка грошей. Але на карті, проти якої зупинився Кларенс, грошей не було.

Якийсь картяр, що сидів поруч, підвів голову, здивовано зиркнув на хлопця і поклав на вільну карту кілька монет. Захоплений спогляданням залу і картярів, хлопець не помітив, як його сусід виграв на ту карту два чи навіть три рази. Забираючи зі столу свій виграш, сусід глянув на Кларенса і усміхнувся. Хлопець, зніяковівши, перейшов на другий кінець столу, де також була вільна карта. Той же картяр, потягнувшись через стіл, кинув на неї кілька монет своєю лопаткою і виграв знову. Інші картярі також звернули увагу на Кларенса, дехто усміхнувся йому. Хлопець почервонів і попрямував до виходу. Але щасливий картяр схопив його за рукав і всунув йому в руку три золоті монети.

— Це твоя пайка, синку, — сказав він.

— Моя пайка? За що? — запитав Кларенс, запинаючись.

— За те, що ти приніс мені щастя, — відповів чоловік. Кларенс здивовано глянув на нього.

— А мені… мені можна грати на ці гроші? — запитав Кларенс, кинувши оком спочатку на гроші, потім на стіл.

— Ні, ні, — відповів той поспішно, — не роби цього. Ти напевно програєш! Хіба ти не розумієш? Ти приносиш щастя іншим, але не собі. Ховай гроші, голубе, і поганяй додому.

— Вони мені не потрібні! Я не хочу їх! — вигукнув Кларенс, пригадавши недавню історію з гаманцем. Він тепер нікому на світі не довіряв.

— Візьміть! — він повернувся до стола і кинув гроші на першу вільну карту, яка впала йому в вічі. Він і не зчувся, як банківник присунув гроші до себе. Кларенс зітхнув з полегкістю.

— От тобі й маєш! — промовив чоловік з забобонним страхом в голосі, втупившись в хлопця безтямним поглядом. — Що я тобі казав? Негайно забирайся звідси, а то залишиш тут останню сорочку.