Читать «Степовий найда» онлайн - страница 39

Та це тривало недовго. Навкруги було стільки нового; все купалося в золотих променях ранкового сонця, ожила широка курна дорога, потяглися фургони, свідомість повної свободи окриляла душу — ось чому Кларенс, поринувши в думки про майбутнє, скоро забув про всі кривди минулого. Взявши на плечі клунок, він бадьоро рушив у дорогу.

Опівдні його наздогнав возом якийсь чоловік. Він попросив у Кларенса сірничка, щоб запалити люльку, в чому той не відмовив. За це чоловік провіз його миль з дванадцять на своєму возі.

Розповідаючи про себе, Кларенс був з цим чоловіком не більш правдивим, ніж з господарем таверни. У всякому разі, візник з жалем попрощався з хлопцем і побажав Кларенсу швидше зустрітися з своїми друзями.

— Та не будь дурнем і більше не згоджуйся тягти на собі їхні бісові кирки та лопати, — додав візник, дивлячись на спорядження хлопця.

Так Кларенс подолав найважчу частину путі: останні шість миль дорога йшла вгору. Зберігши сили, Кларенс пройшов ще досить значну відстань, перш ніж зупинився повечеряти.

І тут йому знову пощастило. Біля струмка, де розташувався Кларенс, зупинився віз, що повертався порожняком, і візник запропонував йому підвезти його речі, а за один долар — і його самого, до Оленячого Млина.

— Либонь розтринькав в Сакраменто гроші, які дав батько тобі на поштову карету, га? Тільки не бреши, хлопче, — додав він суворо, помітивши, що Кларенс здивовано глянув на нього. — Я й сам таким був.

На щастя, слова Кларенса про те, що він стомився і хоче спати, припинили небезпечні розпитування, і хлопець, примостившись на дні воза, скоро й справді міцно заснув.

Коли він прокинувся, то побачив, що вони вже в горах. Оленячий Млин, як виявилося, — це було велике, дуже розкидане селище.

Щоб уникнути зайвих небажаних запитань, Кларенс, як тільки підвода в'їхала в селище, взяв свої речі і на роздоріжжі хутко скочив з воза, кинувши нашвидку візникові: «Прощавайте».

Він уже знав, що до найближчого табору рудокопів звідси п'ять миль і що дорогу вказує довгий дерев'яний водозлив, який тягся туди, то появляючись, то зникаючи, вздовж схилу сусідньої гори.

Сухе прохолодне повітря, благодатний затінок сосен і лаврових дерев, пряні пахощі, що сповнювали повітря, — все це радісно хвилювало Кларенса. Інколи стежка вилася серед незайманого лісу, і при його наближенні зграї сполоханих птахів стрілою кидалися в лісову гущавину. То раптом стежка виводила його на край високої кручі, звідки Кларенс зі страхом дивився на дно глибокої ущелини і з висоти тисячі футів знову бачив той же самий, повитий блакитним серпанком ліс.

Десь опівдні він вийшов на сяк-так прокладену дорогу, певно, головну в цій місцевості, і з подивом помітив, що сама дорога і грунт навколо були яскравочервоного кольору. Все навкруги було червоне: грудки, калюжі і грязюка на дорозі; червоним пилом були вкриті дерева й пеньки. Подекуди цей колір здавався особливо яскравим на фоні білих уламків кварцу десь на схилі гори або прямо на дорозі. Кларенс підняв один з таких шматків кварцу, серце його забилося сильніше: в ньому видно було прожилки блискучої слюди і малесенькі іскорки якогось мінералу, схожого на золото!