Читать «Маленький Бізон» онлайн - страница 4

Інші не поділяли нашого подиву й не раз сперечалися з дядьком. Розмови їх завжди поверталися до тієї самої теми.

— Нема добрих білих людей! — наполягали бесідники. — Всі вони поганці. Схожі на Ракстона.

— Ракстон був не такий уже поганий, — заперечував дядько, — він тільки мав недобрих товаришів і надто їх слухався. Адже й серед нас і серед білих є теж добрі й злі люди. Ті за «великою водою» — чесні. Вони ніколи не зроблять нам нічого лихого.

— Це неправда! Всі вони отруєні пожадливістю…

Сварка розросталася, і батькові частенько доводилося мирити суперечників. Він висловлював думку, яка, до певної міри, задовольняла і тих, і тих.

— Скажемо собі, що там, далеко, живуть добрі білі люди, і хто хоче вірити в їхню добрість, нехай собі вірить. Але певне також, що до нас у прерії прибувають звідти самі негідники, і вони отруюють нам життя.

Щоправда, не всі в нашому племені були н цьому переконані. Тільки розумніші знали, чому до нас з кожним роком приходить все менше бізонів з півдня. На півдні американці збудували від моря до моря три залізниці, які, мов три криваві ножі, перетинали прерії й приносили смерть бізонам. Тисячі білих мисливців винищували цих благородних тварин, якими ми, індійці, живилися. Через кілька років після того як збудовано залізниці, бізони зовсім перестали приходити з півдня, і доводилося ганятися за нечисленними табунами, які у нас, на півночі, залишалися на цілий рік у затишних долинах. Але й вони швидко зникали.

В цей період голод раз у раз заглядав нам в очі. Ми полювали на різних звірів і тварин, особливо на лосів і оленів, та нам все одно частенько не вистачало запасів на цілу зиму. Пригадую — колись був такий голод, що ми, хлопці, викрадали з наметів-тіпі наших матерів шкіряні мішки, смажили цю шкіру на вогні й їли. В «рік великого снігу» наші батьки блукали по всіх преріях, шукаючи голови бізонів, які залишились там після останнього полювання. Жінки обрізали шкіру з черепів і варили її на їжу. На щастя, мисливці натрапили на стадо гірських баранів, які ховалися від завірюх у підгір'ях, і багато з них уполювали.

З цього голодного періоду я пригадую одне болюче враження, перше моє горе в житті. В нашому таборі, так само як в таборах інших індійців, було багато собак. Вони носили в'юки, коли коней було обмаль, і кожна родина мала їх по кілька або й по кільканадцять. Моїм улюбленцем і вірним другом був Пононка, здоровезний кудель — покруч з лісовим вовком. Коли голод став надто нестерпним, ми почали їсти собак. Нарешті черга дійшла до Пононки. Але я повстав проти цього з неймовірним завзяттям.