Читать «Маленький Бізон» онлайн - страница 3

Так само як багато американців у преріях, Ракстон мав бороду. Обличчя його було вкрите заростом аж по вуха. Він здавався мені втіленням огидної бридоти, якимось привидом. Під час бійки бородань гарчав від люті і був більше схожий на злого духу, чим на людину. Це й справді був наш злий дух.

Усі схопилися з місць, метушилися по намету, і тільки я один сидів біля вогнища, остовпілий від жаху. Я бачив дві групи, які кидали одна одній ворожі слова. Ця сутичка страшенно перелякала мене; я наче передчував трагедію, яка загрожувала нашому племені: поділ на два табори.

Дік Ракстон був не один, з ним в нашому таборі були ще американці, озброєні до зубів. Через кілька годин удосвіта ці люди вкрали Немісу, здається, за її згодою, і на бистрих конях втекли з табору. Не знаю, чи за ними гналися. За кілька тижнів дівчина повернулась до нас, пригнічена й повна сорому. Ракстон покинув її. У індійців ворон, наших запеклих ворогів, він знайшов іншу дівчину й одружився з нею.

РОЗБРАТ У ПЛЕМЕНІ

Після цієї події я знову жив безтурботно і не пам'ятаю, що діялося в наступні місяці. Цю пітьму наче розірвав одного дня сильний біль від удару. Летів у повітрі як це буває уві сні. Але я не спав, падав з коня, хоч і сидів у торбі, притороченій до кінського боку.

Вдарившись об землю, я з хвилину лежав нерухомо і бачив над собою — вперше в житті — черево коня. У нас тоді були розумні коні, жоден з них ніколи б не розтоптав беззахисну дитину.

Тут до мене підскочив мій старший брат Міцний Голос і дужими руками витяг з-під коня, лаючись:

— Що це? Захотілося йому літати в повітрі?! Сиди міцно на коні!.. Це баба якась, а не хлопець!..

Я не зрозумів образи, хоч і відчув її в гнівнім братовім голосі, але в пам'яті відбилися і глибоко ввійшли мені в серце його слова:

— Сиди міцно на коні!

Адже це перший і основний закон життя індійців: сидіти міцно на коні.

З того часу я пам'ятаю вже більше випадків, які діялися навколо мене. А кінь, хоч би й дуже норовистий, вже не міг так легко скинути мене із спини.

Тоді ми ще мандрували по преріях, як за давніх днів. Просторінь, безмежна просторінь була нашою стихією. Коли я тепер закриваю очі і подумки переношуся в минуле, то не бачу ні облич, ані разючих випадків, ані тварин — нічого я не пам'ятаю так добре, як барву неозорого небокраю — якусь синьо-блакитно-фіолетову.

Погляд наш завжди сягав у фіолетову далечінь. Звідти ми виглядали небезпеку, пригоди, дичину й друзів. Там крилася таємниця і не раз чаївся ворог. Ще не згасли давні незгоди з сусідніми племенами, і нам треба було дуже стерегтися. І звідти, з-за синьо-блакитного обрію, виростала найбільша для нас загадка, грізна й завжди тривожна. Це була біла людина. Про неї все частіше снувалися розмови біля вогнищ.

Ці розповіді особливо розпалювали уяву хлопців, трохи старших від мене; вони довідувались про існування «великої води», у багато разів більшої за наші прерії; про мільйони — це було магічне число, про яке ніхто не мав уявлення, а воно раз у раз викликало солодке тремтіння страху — про мільйони білих людей, які жили там, за «великою водою»; людей зовсім інших і напевне кращих, ніж ті, які до нас прибували. Ті білі люди не вбивали бізонів, а зате мали «пливучі будинки», які звалися кораблями та могли рухатися по воді швидко й спритно як риби. Ми, діти, не могли надивуватися розповідям про «довгий будинок», який нестримно мчиться по землі, викидаючи з себе клуби диму, сопе принизливо, мов дракон, і схожий на величезного змія. Та хіба можна було повірити, що він мчав швидше, ніж десяток найдужчих наших мустангів? Далеко на півдні, за рікою Міссурі, дядько Гучний Грім бачив такий поїзд. Коли він про нього розповідав, дрижаки бігли у нас по спині, а дядько зростав у наших очах і ставав втіленням мудрості і знання.