Читать «Простір неспокою» онлайн - страница 95

Гнат був украй здивований. Ні Солінд, ні Томах, ні Аларіка не говорили йому про це. Івар підвівся.

— Залишишся у нас? Вибач, я на годину відлучуся по роботі, я ж, як тобі відомо, наладник-енергетик. Зачекаєш?

— Увечері забіжу, зараз ніколи.

— Ну, як знаєш. До речі, якщо ти шукаєш Аларіку, — Гладишев сказав це вже на ходу, — вона, найімовірніше, в Центрі підготовки експедиції далекої розвідки.

Незабаром Гнат уже виходив із таймфага у кратері Аристарх на Місяці, де розміщувався Центр підготовки зоряних експедицій.

Йому сказали, що художник-відеопластик з оформлення замкнутих просторів Аларіка Консолата на третьому горизонті, в кімнаті відеопластичних композицій.

Відчинивши двері цієї кімнати, Гнат опинився в осінньому лісі. Ледве помітна стежка вилася поміж деревами, що стояли стіною: стрункі сосни і ялини, могутні берези, клени й осика з оксамитною корою. Обіч стежки росли кущі ожини. Гнат мимоволі простягнув до них руку, і з гілок та листя на нього впали великі дощові краплі.

На галявині біля дискових пультів порпалися два чоловіки в зелених комбінезонах. Біля них стояла Аларіка. Очевидно, регулювали відеопласти.

— Ріко! — він назвав її так, як не називав дуже давно, ще з дитинства. — Ріко, я по тебе…

Аларіка здригнулась, повільно рушила до Гната, очі її сяяли від радості.

У цю мить почулось легеньке покашлювання, до них простував Май Ребров.

— Радий тебе бачити, Ромашин, — мовив він до зніяковілого Гната. — І, як видно, не лише я.

Аларіка глянула на Реброва.

— Він не винен, Май.

— Яке я маю право когось звинувачувати?

— Маєш, але тільки мене. Я дала йому привід сподіватися.

— І що ж?

— Не знаю.

Гнат узяв себе в руки і втрутився в розмову.

— Вибачте, Май. Я знаю, що ви любили брата. Сергій був справжньою людиною… — слова були якісь безпорадні, і він замовк.

Ребров дивився на нього важким поглядом і ніби розмірковував, як з ним учинити

— Річ не в тім, що він мій брат… Але він кохав її! Розумієш, хлопче?! І я люблю її, і моя дружина, і діти. А ти?

— Май! — сердито мовила Аларіка.

Ребров лиш плечем повів.

Гнат витримав його погляд і сказав:

— І я кохаю її! Хіба що зрозумів це зовсім недавно… До побачення, Ріко. Бувайте, Май.

Ребров затримав його.

— Постривай. Як тобі сказати… Я відлітаю, відлітаю надовго, а ти зостаєшся. Що ти збираєшся робити?

— Май! — знову сказала Аларіка.

— Що робити? Жити. Разом з нею. Я хочу, щоб вона стала моєю дружиною.

— Це буде непросто.

— Знаю.

Щось тоскне й розпачливе з’явилося на обличчі Реброва, але тут же воно набрало свого звичайного — скам’янілого-виразу.

— Що ж, удачі! Хоч я і не впевнений у тому, що вибір Аларіки правильний. Я їй уже казав про це, коли вона стала дружиною Сергія, кажу ще раз.

— Ну, Май! — утретє з досадою мовила Аларіка.

— Але чому? — холодно запитав Гнат, уже здогадуючись, до чого хилить Ребров.

— Тому, що ти вже не конструктор ТФ-апаратури і не спортсмен, ти — рятувальник. І значить, твій основний дім — база рятувальників, і її, Аларіки, щастя — сумнівне чекання щастя, а для цього вам обом треба мати неабиякий запас терпіння. За неї я спокійний.