Читать «Простір неспокою» онлайн - страница 42

Гнат, погасивши усмішку, недовірливо глянув на Томаха.

— Жартуєш?

— Цілком серйозно.

— Кажи, що там у вас сталося?

— Хіба по мені видно, що у нас щось сталося?

— Загалом… ні, але я відчуваю…

— Ти не відповів на мою пропозицію.

— Ти теж — на моє запитання. Станіслав спохмурнів.

— На Дзорі зник наш спостерігач Василь Богданов, брат Микити.

— Як це зник? — скинувся Гнат.

— Не вийшов на зв’язок. У тому районі, як тобі, мабуть, відомо, у нас немає спостерігачів, і тепер доведеться когось відряджати туди на пошуки розвідника. А час не стоїть. А втім, то наш клопіт. — Томах наголосив на слові “наш”. — Хоча скоро він може стати й твоїм. Я розумію, моя пропозиція для тебе несподівана, тому не поспішай з відповіддю. Усе зваж і проаналізуй. Дозволю нагадати, що не кожного запрошують працювати в управління. І ще: УАРС — це організація, для роботи в якій треба мати покликання, а робота вимагає стільки сил, уміння, самовіддачі, дисципліни, життя, зрештою! — що не дай боже тобі погодитись і не витримати! Не пам’ятаю, хто сказав, що робота без морального виправдання — безглуздя чи ще гірше — жорстока необхідність, але знаю, що сказано це про рятувальників.

Гнат знизав плечима.

— Мене можеш не переконувати, я згоден. Тим більше що останнім часом я не дістаю задоволення від своєї конструкторської праці…

Томах застережливо підняв руку.

— Головне, не поспішай… Час покаже.

Станіслав підійшов до панелі домашнього координатора і в ніші під стінним віомом побачив мініатюрний відеопласт: гори, язик льодовика, снігове поле і в чорній пащі печери жінка в осяйному білому платті. Аларіка…

— Звідки це в тебе?

— Що? — перепитав Гнат, підходячи до приятеля. — А-а… Це вона мені подарувала, сама.

— Он як? Цікаво!

Гнат став навпроти Станіслава і через силу, не дивлячись на нього, запитав:

— Ти знав Сергія Реброва?

— Знав.

— А чому ж не сказав мені, що він загинув?

— Навіщо? Хіба це щось змінило б?

Гнат підвів голову й докірливо глянув Томаху в очі.

— Напевне, змінило б.

— А я думаю інакше. Ти марно все це затіяв. Якби я не знав тебе, то міг би припустити, що збунтувалося твоє самолюбство. Але ж не могло воно мовчати стільки літ? Ти ж нічогісінько не знав про Аларіку! Так? І не прагнув дізнатися, хоч це мене завжди дивувало. Що ж змінилося? Випадкова зустріч збудила колишні почуття? А смерть Сергія розв’язала руки? Не завдавай нового болю Аларіці, вона цього не заслужила.

— Постараюсь, — стримуючи себе, процідив крізь зуби Гнат. — Ти зі мною так ще ніколи не говорив.

— Тому що, по-моєму, ти був щасливий. Чи, висловлюючись інакше, був певний правильності своєї лінії життя.

— А тепер не певний?

— Тепер — ні. А це мене і лякає, І тішить. І якщо все пояснюється тільки впливом Аларіки — це погано.

— Погано? — Гнат нерозуміюче закліпав і сів на краєчок дивана. — Хоча, твоя правда, погано. Останнім часом щось дивне зі мною коїться. І Ребров помітив… і я сам відчуваю, іноді зриваюсь, ніби не спрацьовує щось усередині, якийсь вимикач у нервовій системі. 1 тоді я або розгублююся: загальмовуються реакції, зникає точність рухів — у грі це особливо помітно, або, навпаки, переоцінюю свої можливості, буваю грубим і злим… а це вже, сам розумієш, явний перебір.