Читать «Простір неспокою» онлайн - страница 23

— А звідсіля ж чудово видно весь табір! — заявив раптом Томах з дивною інтонацією.

Він був єдиний, хто не подавсь одразу до “дзеркала”, а спочатку обійшов майданчик довкіл.

— Можливо, — стенув плечима начальник експедиції. — Ніколи над цим не замислювався.

Він підійшов до Станіслава і приклав руку дашком до лоба.

— Гм, справді… Ну й що?

Томах оглянувся на Богданова.

— Не знаю… нічого певного, просто видалося дивним. Гнате, тобі яка знадобиться апаратура? Я допоможу з контрольними вимірами.

— Уся що є, — резонно зауважив Гнат, до пуття ще не знаючи, що саме доведеться вимірювати.

— Забезпечимо, — запевнив супутник Вернигори. — Хоча ми самі тут усе обнюхали до камінчика.

— Між іншим, — Вернигора підняв з майданчика уламок каменя. — Це знаменита шемаліанська порода псевдонікс. Дивіться…

Він з розмйху вдарив каменем об виступ скелі, і камінь розпався. Начальник експедиції підняв кілька уламків і подав рятувальникам. У місцях відколу шматки мінилися фіолетовим та червоним, і кожен з них був схожий на незавершену скульптуру — дивовижні фігурки людей, звірів, птахів, виробів рук людських!

— Що це? — запитав Тектуманідзе, розглядаючи одну з фігурок. — Як ти це робиш? Фокус?

— Зовсім ні. Це так звана спонтанна асиметрія кристалізації породи. Явище надрідкісне, якщо не єдине у своєму роді. Але псевдонікс не остання визначна особливість планети, тут багато роботи і для ксенобіологів, і ботаніків, і зооморфологів. Нам пощастило, що ми тут перші. Планета, мені здається, підпадає під статтю естетичних ресурсів людства, перспективних, як зона відпочинку.

За півгодини, поблукавши по скелях, рятувальники повернулися до табору, сповнені вражень від химерних ландшафтів Шемалі, розмірковуючи про її дивовижні особливості.

Гнат продиктував черговому бортінженерові “Тіртханкара” список необхідної апаратури, якої не виявилось у гостинних господарів, і в очікуванні її прибуття вирішив ще трохи побродити околицями табору. Томах з Богдановим відбули на генгравах у невідомому напрямку, а Тектуманідзе повернувся на корабель.

Біля табору Гнат, на свій подив, зустрів Аларіку. Розмова не клеїлась: Аларіка явно воліла усамітнитись, а він так гостро відчув це її бажання, що своєчасно прикусив язика, готового завести куди завгодно. У погляді Аларіки засвітилася вдячність, вона оцінила його стриманість. Вони розійшлися врізнобіч, хоча Гнатові, як ніколи, хотілося багато що розказати й багато що почути у відповідь.

Щоб відновити втрачену душевну рівновагу, Гнат змусив тіло працювати фізично — видерся на вал древньої морени, перетвореної вивітрюванням на стіну бастіону з баштами та бійницями, і тут виявив ще одне “дзеркало”, Згадавши заувагу Станіслава, він кинув погляд на табір, і дивна підозра зародилася в мозку — з цієї точки табір теж проглядався пречудово!