Читать «Простір неспокою» онлайн - страница 20

Томах зайшовся сміхом.

— Ох і зануда ти, Ромашин! У “цивільному” — це із словникового запасу трьохсотрічної давності. Історію ти теж вивчав у школі, мав би знати…

У кінці галереї вони надягли вакуум-маски, увійшли в білий циліндр кабіни ліфта з цифрою “десять” на дверцятах, автомат-ліфтер відрахував десять секунд у зворотному порядку, і м’яка, але владна лапа жбурнула кабіну з начинкою в тунель, що конусом сходився в неймовірній далині.

Політ тривав рівно шість хвилин. Певне, аби не травмувати мандрівників ефектом падіння у безодню планети, стіни кабіни лишалися непрозорими під час польоту, ї Гнат не побачив Шемалі з різної висоти.

Пролунав попереджувальний сигнал автомата, та ж сама м’яка лапа без зусиль упіймала кабіну і майже ніжно внесла в приймальний зал ліфта. Дверцята змістилися вгору, і рятувальники вийшли з приміщення ліфта в шемаліанський день.

Гнат спинився, вражений довколишнім пейзажем.

На Шемалі панували два кольори: чорний і жовтий. Чорний — грунт, пологі схили гір, скелясті вершини, жовтий — каламутне небо з яскравими прожилками, ліс і група якихось будівель явно земного походження. З часом Гнат розібрався у відтінках шемаліанського ландшафту, а спершу своєрідність контрасту-чорне із золотим — буквально приголомшила його.

Наздогнавши Томаха, він спитав:

— Славо, мені ніхто так і не пояснив, чому, ми тут?

— Мені теж, — озвався Томах. — Потерпи, експерте. Між іншим, експертові УАРС слід бути витриманим, упевненим і багатозначно мовчазним. Хоча, з іншого боку, рятувальники теж люди і можуть…

— Помилятися, — підхопив Гнат.

Томах обернувся, нерозуміюче глянув на нього.

— Ні, сумніватися. Тільки не помилятися.

Вони увійшли в найближчу будівлю, що височіла серед жовтих куполів дослідницької експедиції, і, поминувши тамбур, опинилися в круглому приміщенні, просторому, затишному, зі “справжнім” сонячним світлом, що лилося з “небес” — уся стеля слугувала фоном відеопласта, завдяки чому здавалося, ніби дах купола зрізаний і всередину заглядає веселе земне сонце.

Тут була кают-компанія і водночас командний пункт експедиції: за напівпрозорою перегородкою, що поділяла приміщення на дві майже рівні частини, виднілися силуети якихось апаратів, пультів з миготливими індикаторами та віомами. Друга половина площі приміщення була заставлена елегантними столиками і стільцями, а під стіною ліворуч стояли поряд автобар і кухонний універсальнуй автомат, модель “Комфорт-Б” на п’ятдесят персон.

Кают-компанія майже порожня: за двома зсунутими столиками розташувалися гості з “Тіртханкара” і господарі, хоча хто з них є хто — зрозуміти важко, зодягнені всі вони в чорні костюми. Гнат, придивившись, упізнав лише Богданова і Тектуманідзе — по очах. Інші були йому незнайомі. Один з них, широкий, громіздкий, устав з-за столу й пішов назустріч новоприбулим.

— Прошу, дорогі гості, прошу. Давайте знайомитися? Тарас Вернигора.

— Ну, мене ти маєш пам’ятати, — сказав Томах. — Рік тому разом відвідували спортивну секцію.

— Ромашин, — назвався Гнат, подав руку й мовби потрапив під прес.