Читать «Злочинці з паралельного світу - 2» онлайн - страница 23
Галина Малик
Вранці Хроня з Рексом почали ламати голову, як знайти чорнявого хлопця, якого впізнав крук. Розмовляли вони пошепки, щоб не почув Рата.
Але кіт все одно почув. Він потягнувся і сказав невдоволеним голосом:
— Ну шо ви шепчетеся, як прем’єр з президентом! Я ж казав, шо усьо тут знаю. І на станцію вас проведу — нє фіг дєлать!
— Умгу, проведеш… — буркнув Рекс.
— Проведу, проведу, — самовпевнено сказав кіт. Нахабнішав він прямо на очах. — Може, за нами ті чуваки з перпендикулярного світу знову приканають…
— З паралельного! — виправив його Рекс.
— Та мені паралельно з якого, аби швидше приканали!
— А як же це ти свого кореша покинув? — глузливо спитав Рекс.
— Та який він мені кореш! — презирливо пирхнув Рата. — Навіть кіряти не вміє. Раз ковтнув — і готовий. Правда, він уже зовсім розрядився, може, тому…
— Як це — розрядився? — здивувався Хроня. — Він що, на батарейках?
— Та майже… Ходить на станцію до четвертого блоку заряджатися. Годинку на саркофазі пупом униз полежить — і знов гарячий, і далі пляшки точить…
— Ну ви, блін, даєте! — сказав Рекс.
— Звичайний собі мутанюга! — пирхнув кіт. — їх тут уже більше, ніж нас, — нормальних!
— Знайшовся нормальний! — в’їдливо кинув Рекс.
— Ну, досить, — сказав Хроня. — Можеш провести — проведи, а не патякай.
— А пожувать що-небудь не дасте? — нахабно подивився Рата на Хронин заплічник.
— А нащо тобі жувать? — спокійно застібаючи мішка, мовив Хроня. — Ти вже зранку похмелився, — кивнув він на порожню пляшку, яку Рата недбало прикидав дрантям. — П’ятдесят грам водяри заміняє півбуханки хліба, так що я за тебе спокійний.
Кіт розчаровано почухав потилицю:
— Ну ти колбасиш не по-дєтски! Ладно, пішли!
І Рата повів їх до станції. Ранок був холодний, хмарний.
Слідів нічної пригоди вони не помітили. Але якби вони зазирнули до готелю, то побачили б Зою Дмитрівну, яка з мокрим рушником на чолі лежала у номері чергової і розповідала, як її ледь не розірвала зграя вовкулак. Чергові відпоювали Зою чаєм «Принцеса Нурі» і співчутливо охкали, не вірячи жодному її слову, бо думали, що Дмитрівна звечора просто добряче перебрала.
Рата привів друзів до високої залізної загорожі, наказав чекати і зник. Зміна вже давно почалася, тому навколо було безлюдно.
Раптом залізні ворота від’їхали, пропустивши Рату і миршавенького чоловічка у шапці-вушанці.
— Дядя Коля, це той пацан, — сказав Рата. І кинув Хроні: — Покажи фотку!
Поки Хроня витягав целофанову торбинку, Рата улесливо продовжив:
— Дядя Колян тут самий главний. Він тут усіх, тіпа, знає — хто заходить, хто виходить… Він сам колись підполковником був.
Слухаючи, як Рата його атестує, колишній підполковник вирівнював спину, надував впалі щоки і аж більшав на очах.
Хроня простягнув йому картку.
Тримаючи її у витягнутій руці, дядя Коля уважно роздивлявся знімок, надовго зупиняючи погляд на пляшках, які стояли біля шашликів.
Нарешті, пожувавши запалим беззубим ротом, дядя Коля поважно сказав:
— Ну, канєшна, вот етава знаю, — і тицьнув пальцем з чорним нігтем у когось на фото. — Канєшна, он!