Читать «Злочинці з паралельного світу - 2» онлайн - страница 23

Вранці Хроня з Рексом почали ламати голову, як знайти чорнявого хлопця, якого впізнав крук. Розмовляли вони пошепки, щоб не почув Рата.

Але кіт все одно почув. Він потягнувся і сказав невдоволеним голосом:

— Ну шо ви шепчетеся, як прем’єр з президентом! Я ж казав, шо усьо тут знаю. І на станцію вас проведу — нє фіг дєлать!

— Умгу, проведеш… — буркнув Рекс.

— Проведу, проведу, — самовпевнено сказав кіт. Нахабнішав він прямо на очах. — Може, за нами ті чуваки з перпендикулярного світу знову приканають…

— З паралельного! — виправив його Рекс.

— Та мені паралельно з якого, аби швидше приканали!

— А як же це ти свого кореша покинув? — глузливо спитав Рекс.

— Та який він мені кореш! — презирливо пирхнув Рата. — Навіть кіряти не вміє. Раз ковтнув — і готовий. Правда, він уже зовсім розрядився, може, тому…

— Як це — розрядився? — здивувався Хроня. — Він що, на батарейках?

— Та майже… Ходить на станцію до четвертого блоку заряджатися. Годинку на саркофазі пупом униз полежить — і знов гарячий, і далі пляшки точить…

— Ну ви, блін, даєте! — сказав Рекс.

— Звичайний собі мутанюга! — пирхнув кіт. — їх тут уже більше, ніж нас, — нормальних!

— Знайшовся нормальний! — в’їдливо кинув Рекс.

— Ну, досить, — сказав Хроня. — Можеш провести — проведи, а не патякай.

— А пожувать що-небудь не дасте? — нахабно подивився Рата на Хронин заплічник.

— А нащо тобі жувать? — спокійно застібаючи мішка, мовив Хроня. — Ти вже зранку похмелився, — кивнув він на порожню пляшку, яку Рата недбало прикидав дрантям. — П’ятдесят грам водяри заміняє півбуханки хліба, так що я за тебе спокійний.

Кіт розчаровано почухав потилицю:

— Ну ти колбасиш не по-дєтски! Ладно, пішли!

І Рата повів їх до станції. Ранок був холодний, хмарний.

Слідів нічної пригоди вони не помітили. Але якби вони зазирнули до готелю, то побачили б Зою Дмитрівну, яка з мокрим рушником на чолі лежала у номері чергової і розповідала, як її ледь не розірвала зграя вовкулак. Чергові відпоювали Зою чаєм «Принцеса Нурі» і співчутливо охкали, не вірячи жодному її слову, бо думали, що Дмитрівна звечора просто добряче перебрала.

Рата привів друзів до високої залізної загорожі, наказав чекати і зник. Зміна вже давно почалася, тому навколо було безлюдно.

Раптом залізні ворота від’їхали, пропустивши Рату і миршавенького чоловічка у шапці-вушанці.

— Дядя Коля, це той пацан, — сказав Рата. І кинув Хроні: — Покажи фотку!

Поки Хроня витягав целофанову торбинку, Рата улесливо продовжив:

— Дядя Колян тут самий главний. Він тут усіх, тіпа, знає — хто заходить, хто виходить… Він сам колись підполковником був.

Слухаючи, як Рата його атестує, колишній підполковник вирівнював спину, надував впалі щоки і аж більшав на очах.

Хроня простягнув йому картку.

Тримаючи її у витягнутій руці, дядя Коля уважно роздивлявся знімок, надовго зупиняючи погляд на пляшках, які стояли біля шашликів.

Нарешті, пожувавши запалим беззубим ротом, дядя Коля поважно сказав:

— Ну, канєшна, вот етава знаю, — і тицьнув пальцем з чорним нігтем у когось на фото. — Канєшна, он!