Читать «Осіннє Рондо місячної ночі» онлайн - страница 93

Того суботнього вечора падав дощ. Теплий червневий дощ. Удосталь находившись вечірніми львівськими вуличками, вони повертались додому — неквапом простували мокрою бруківкою, як завше, тримаючись за руки й безтурботно про щось розмовляючи.

Біля під’їзду на них чекав Петро Степанович. Обличчя його було дещо схвильованим, у руках він стискав якийсь пакунок.

— Що трапилось, дідусю? — занепокоєно спитала Любка.

— Маю для вас дещо важливе.

— Ходімо швидше, ви геть змокли. Чому без парасолі?

— А я люблю дощ! — зауважив старий, усміхнувшись. — Дощ у Львові — це, знаєте, не просто якесь звичайне атмосферне явище. Це — щось виняткове і неповторне.

— Це точно, — посміхнулась Любка.

Вони піднялись нагору й увійшли до квартири.

— Колись цей пакунок дав мені мій дідусь, — віддихавшись, мовив Петро Степанович. — Він сказав, що це щось дуже важливе і може коли-небудь мені знадобитись. Але… мені було якось не до того, самі розумієте, а потім я й узагалі забув про це. Та той твій, Любочко, сон… він мені не давав спокою. Я все думав, думав… І раптом мене осяяло! Дістав, погортав — і відразу збагнув, що це пов’язано з тією вашою історією.

Він простягнув пакунок Любомирові. Той узяв його до рук і, розгорнувши, завмер.

— Господи, це ж рукопис Степана!!! — видихнув, обережно гортаючи старі, пожовклі від часу аркуші паперу, списані акуратним почерком. Здавалось, вони обпікали йому руки.

На титульній сторінці — старанно виведена чорнилом назва початого твору:

«На споді пам’яті»

Вони з Любкою вражено перезирнулись: цю назву якось зронив у розмові Любомир. Як відчував…

— Який красивий почерк! Я впізнаю його! — Любка захоплено дивилась на рівні рядочки, залишені чорнильним пером.

— Це просто вражаюча знахідка! Дідусю, дякуємо вам! — додав Любомир, усе ще не відриваючи погляду від вмісту пакунка. Чого лиш там не було: і вирізки з тодішніх газет, і світлини старого Львова, Полтви, нотатки, та головне — початок роману, який так прагнув написати Степан. — Я навіть не сподівався, що щось подібне могло лишитись із тих часів…

Петро Степанович задоволено всміхнувся.

— Відчував, що вам сподобається моя знахідка. Тому й поспішив відразу прийти, не хотів чекати до завтра.

— О… — раптом видихнула Любка. — Та це ж фото Степана!

Вона взяла до рук пожовклу світлину, з якої усміхався темноокий красень із правильними рисами обличчя й витким темним волоссям. У руках він стискав капелюха.

— Його очі… Господи, глянь лишень у його очі! Любчику, вони твої, твої! І погляд твій, такий проникливий і глибокий! Як тільки таке можливо?!

Любомир дивився на світлину, і в грудях защеміло… Так… Життя — це суцільне диво. Щодня воно приголомшує несподіванками, розкриває нові таємниці й доводить: МОЖЛИВО ВСЕ!

…Сліпучі сонячні промені заливали просторий кабінет УЗД жіночої консультації. Любка лягла на застелений клейонкою лежак і здригнулась від холодного гелю, котрий лікарка в білосніжному халаті налила на її оголений живіт і заковзала по ньому чимсь холодним. Добре, що коханий поряд — сидить на стільці, поруч із лежаком, і міцно тримає її руку, посміхається лагідно, в очах — хвилювання. Він так непокоїться за неї, аж серце її від цього стискається. Але так приємно… Так приємно відчувати його турботу, ніжність і відданість.