Читать «Осіннє Рондо місячної ночі» онлайн - страница 91

— Кохана!!! — крикнув, і знов — безмовний відголос у тиші згубився.

Наступної миті все зникло. Цупка непроглядна темінь огорнула все довкола. І тиша… німа, моторошна, погрозлива… Поступово крізь тишу продерлися його важке дихання й гупотіння серця в грудях, що пульсацією відбивалось у скронях; горло зчавлював болючий клубок.

Ураз поряд почулось ще одне неспокійне дихання. То була кохана. Кохана! Вона поряд! Вона поряд і міцно тримає його руку. Слава Богу! Клубок у горлі спалахнув, і гарячі сльози полегшення нестримно потекли обличчям.

— Кохана… Ти поряд… — видихнув і щосили притиснув її до себе.

Він почув, як бурлить річка. Реальність остаточно повернулась.

— Ніколи не думала про те, що вода шумить так само, як шурхає сухе листя… — якось приглушено мовила Любка. — Ходімо звідси.

Любомир підійняв ліхтарик, що валявся під ногами, і обережно розвернувся.

— Так, ходімо. Досить уже…

Вони вибрались із тунелю й, міцно тримаючись за руки, мовчки пішли уздовж вулиці. Говорити бодай щось було несила: хотілось чимдуж іти від того злощасного місця. В душах була якась дивна порожнеча. Проте чимдалі вони відходили звідти, порожнеча маліла, натомість наповнюючи їх теплом.

Ноги самі понесли їх на рідну вуличку. Спинились під ліхтарем, глянули одне одному у вічі і відчули, як їх огортає благодатний спокій. Вона прихилила голову йому на груди. Він міцно обійняв її й, пригладивши волосся, поцілував у скроню.

Вони стояли там, аж доки не увімкнувся ліхтар, аж доки їхні душі не наповнились по самі вінця блаженним почуттям, аж допоки не збагнули, що те почуття, котре пов’язало їх і назва якому — кохання, — то єдиний їхній безцінний скарб. Гарячий потиск долонь нагадував про те, що їх чекає тривалий шлях, котрим вони йтимуть разом, міцно тримаючи одне одного за руку.

— Там, у тунелі… я думав, що збожеволів, — у голосі Любомира ще чулось тремтіння. — Я ніби став Степаном, пірнув у його життя! Дивні такі речі відбувались тоді… Господи, я так боявся, що втрачу тебе… І таки втратив — та дивна особа знову з’явилась там і забрала тебе, а я нічого не міг вдіяти. Нічого!

— Знаю, коханий. Я знаю все… — відповіла стиха. — Моя душа була в її полоні весь цей тривалий час… Хвала Богу, наше кохання виявилось міцнішим, ніж вона розраховувала, й перемогло те страшне зло. Щойно разом ми пережили те, що сталось тоді зі Степаном і Софією. Ми відчули, що значить втратити рідну душу. Це — як відірвати від серця шматок і лишити, щоб кровоточило. Понад усе я хочу, аби ми ніколи більше не відчували цього болю, щоб були щасливі. Хочу бачити твоє усміхнене обличчя, твої очі, наповнені втіхою; хочу чути, як співає з радощів твоя душа, відчувати тепло твоїх рук, жагу твого тіла.