Читать «Осіннє Рондо місячної ночі» онлайн - страница 92

— Кохана… Ми будемо щасливі, присягаю, — прошепотів він. — У нас є головне: наше кохання. Одне лиш прошу…

— Все, що завгодно, мій любий… — з готовністю відповіла.

— Що б не сталось… ніколи не відпускай мою руку, чуєш?

— Обіцяю! — вона міцно стиснула його руку.

— Ходімо додому?

— Ходімо…

У м’якому сяйві свічок вони лежали, притиснувшись одне до одного, і насолоджувались поєднанням близькості — тілесної і душевної. І це було воістину прекрасне, незрівнянне поєднання: ніжність, пристрасть і жага вихлюпнулись зовні солодкою знемогою.

Було вже далеко за північ, коли, приготувавши каву, вийшли на балкон. Прохолодний вітерець оповив їхні розпалені тіла свіжістю, проте в обіймах було затишно й тепло, а гарячий гіркувато-солодкий напій приємно обпікав зсередини.

— Яка дивна тиша… — задумливо мовила Любка.

Він міцно пригорнув її до себе, і на якийсь час вони завмерли, насолоджуючись моментом і слухаючи, як бринять у нічній тиші їхні серця, а блаженний спокій і щасливе умиротворення надійно оселяються в їхніх душах.

— Знаєш, я подумала… Степан мріяв написати книгу. Може, тобі варто втілити його задум?

— А я вже про це думав! За цей короткий час стільки всього відбулося, а я жодного разу не написав рядочка! Я мушу написати про це. Але не в записник. Це буде справжній роман. Він нуртує в мені вже котрий день і проситься зовні. Все те, що на споді нашої пам’яті, повинне зринути на поверхню!

Тієї ночі вони знову майже не спали. Вже світало, коли, щасливі, задрімали в солодких обіймах. І снились їм гарні кольорові сни, у яких не було жодного натяку на щось недобре й лихе: вони йшли їхньою рідною вуличкою, тримаючись за руки, і душі їхні мліли від щастя. Та нещадний будильник повитягав їх із затишного ложа. Любка готувала сніданок і вдихала терпкувато-ніжний запах, що віддавала його сорочка на її тілі. Із ванної лунав радісний спів коханого — куди там братись Паваротті! Усміхнулась: він щасливий! Це головне.

***

Тим часом весна поволі змінилась літом. Ніжна музика кохання звучала, теж змінюючи тональності й відтінки — від пристрасно-насичених до більш помірних і лагідних. Здавалось, вони вже звиклись із тим, що все лихе справді позаду. Що відтепер направду ВСЕ ДОБРЕ. Їхні душі через таке пройшли! Пошматовані часом і лихом, витримали головне випробування і тепер, зустрівшись знову, навік поєдналися. А всі ті проблеми й негаразди, які, звісно, зустрічатимуться упродовж життя, їм не страшні. Усе це — таке дріб’язкове, таке пусте в порівнянні з тим, що вони пережили! Бути поряд із коханою людиною, розділяти з нею кожну мить свого життя, дарувати їй своє тепло, ніжність, підтримку і, що б не сталось, міцно тримати її руку — ось що дійсно має значення, ось що справді важливо.