Читать «Смарагд» онлайн - страница 88

— Помилуй мене, Господи, падшого й засмученого.

Не допомогло. Знову щось мучило отця Варфоломія, гнітило душу, і так гнітило, що він зойкнув уголос:

— Чи я сам собі вже набрид, чи Господу?

Не знати, хмарило чи сутеніло, — він втратив відчуття реальності. Добре, що ніхто не йшов до хати, бо сутінки за вікном ніби заповнювали і його душу, і Варфоломій страждав. Страждав, що не міг звільнитися від мирської суєти, не міг усамітнитися, бо жив серед людей і часто його розум був у полоні їхнього життя, а не того духовного, до якого поривався й через що прийняв чернецтво. «Тікай від людей, і спасешся», — скільки повторював за Серафимом Саровським. Але навіть сам собі не міг відповісти, що його тримає серед оцієї сільської бідності й вимирання.

Не раз стояв неподалік від труни, у якій лежало вироблене, висушене хворобами тіло, і не раз із тугою думав, що у світі поменшало на одну гарну людину. Аж ніби фізично відчував, як цей великий земний простір дрібнішає в доброті своїй, біднішає на духовність. І від бездуховності, ніби від вселенської посухи, міліє джерело його чистоти і святості. У такі хвилини отцю Варфоломію допомагала молитва. А тепер ось не допомагала. І не знав — чому. Хоча ні — знав, тільки не хотів признаватися ні собі, ні комусь іншому. Кому? Зі смертю Маріуци не стало жодної людини, яка б могла побачити за чорним підрясником стражденну душу. І не тільки побачити, а й виправдати. «Ми ж люди по єству, і ти, онучку, — людина, — говорила не раз стара жінка. — Скільки завгодно затуляйся від світу своєю рясою — не затулишся і не відгородишся». Він заперечував: «Той, хто не відмовився від усього сущого в житті, не може бути монахом». А вона скрутно хитала головою: «От і будь монахом, не печися нічим. А що — не виходить у тебе?»

Іще б виходило. Як він страждав, коли почув про її смерть… Хоча його душа стрепенулася саме тоді, коли Маріуца дихнула востаннє.

Була неділя, і він правив у церкві. Із п’яти проскур чотири молилися за живих, а п’ята — за мертвих. Поминаючи Маріуцу серед живих, діставав часточку із четвертої проскури і вколов маленьким списом палець. Кров задзюркотіла з ранки так, що він розгубився: «Не дай, Боже, попаде на рясу чи жертовник». Вражений, подумав, що десь пішла з життя його рідна кров. «Маріуца! Маріуца!» — забухкало у скронях. Узяв п’яту проскуру, почав витягувати часточку за мертвих: «Зі святими упокой, Христє душе, раби твоєї Маріуци», — промовив і збілів. Вийшов із вівтаря, і люди, що були тоді в церкві, побачили, як він змінився на обличчі. «Щось не так із батюшкою», — почув притишені голоси. До нього підійшла псаломщиця: