Читать «Смарагд» онлайн - страница 87

На ці слова Сашко запишався, мов дівчинка, бо таки підріс і радів із того, що навіть батюшка це помітив. Та обличчя Варфоломія посерйознішало:

— Підріс чимало, тільки в чому ж ти до школи тепер підеш?

— А в мене є, — махнув рукою безтурботно хлопчик. — Треба старе доношувати, бо на кожен раз не накупишся, — повторив завчено бабині слова. — І хіба мені багато треба? — глянув батюшці в очі, бо за виразом тих очей навчився вивіряти ціну сказаному. — Так, аби в чім переходити.

Але погляд батюшки цього разу був серйозним.

— Ні, Сашко, — і голос посерйознішав. — До школи не можна йти аби в чім, бо школа — то храм пізнання, а в храм люди одягаються пристойно.

— Який то храм? Наша церква — храм. У школі хлопці б’ються, курять спідтишка й матюкаються. А вчителі кричать, ще й обзиваються. Ви ж у церкві не кричите, а як гарно… — хлопчик зам’явся і зніяковів, — вас усі слухають. — Замовк, винувато закліпав очима через те, що заперечив Варфоломію, хоча дуже любив такі хвилини, коли вони розмовляли тільки удвох. Любив відчувати на своїй голові велику теплу долоню, дивитися в очі, які ніколи не лукавили.

— Хороший учитель теж не кричить, а всі його слухають, — промовив повчально батюшка, і Сашко мовчки кивнув головою. — У такого вчителя учні предмет знають й уроки не прогулюють. Тільки ж не всі вчителі однакові, зате в кожного є ті знання, за якими ти йдеш до школи. От і бери їх. А що хлопці б’ються й курять, так до церкви теж різні люди йдуть, головне — якими вони звідти виходять. І не можна занехаюватися: ні зовні, ні в душі. І до школи треба йти охайному, як і до кожного храму.

— Але ж Слово Боже учить: «Будьте задоволені тим, що є». І у Святому Письмі сказано: «Нехай буде окрасою вашою не зовнішнє заплітання волосся, не золоті убори чи нарядність в одягу».

Сашко схвильовано глянув на батюшку, але той у відповідь посміхнувся:

— Бачу, ти у мене молодець. Тільки вдягатися охайно — це не гріх. Це одна з потреб людини, адже Господь створив її за своїм образом і за своєю подобою. Зрозумів?

— Зрозумів, — слухняно, мов на уроці, погодився хлопчик і запитав: — А коли ви вже дозволите прислуговувати у церкві?

Останнім часом Сашко не раз запитував про це у батюшки. Той у відповідь лише посміхався і легенько куйовдив білявого чубчика: «Почекай». І цього разу посміхнувся, але відповів:

— Уже скоро.

Ганна теж не раз допитувалася, коли він забере онука служкою до церкви. Їй батюшка відповідав: «Іще рано, нехай підросте».

— Ага, — ображалася та, — доросте, що піде по дурних стежках. У других он батьки, не те що баба сама, і то в шкоду лізуть, а мій…

— Отець Небесний не допустить, щоб Сашко пішов по путі неправедному, — відповідав їй на те Варфоломій. — Ви ж бачите, яка він хороша дитина. І людина з нього виросте хороша.

— Дай-то Господи, — хрестилася побожно Ганна. — Тільки ж, коли б він біля церкви ріс, на серці було б спокійніше.

Сашко пішов, а Варфоломій так і сидів. «Погано. Дитина росте без батьків, — думалося мимоволі, тільки мляво думалося, ніби нехотя. — Але ж скільки діток ростуть при батьках, що калічать їхню душу змалечку… Таку ось душу легко скалічити». Хай би ніхто йому не заважав — він би сам виростив Сашка, як сина. «Ого! — вигукнув подумки. — Це вже треба молитву прочитати, бо почнеться скавучання». Підвівся, узяв книгу, розгорнув і втупився в текст. Перебігав очима слова, але розум не сприймав прочитаного. Перестав читати, заплющив очі й прошепотів: