Читать «Смарагд» онлайн - страница 136

— Як це? — здивувався Варфоломій.

— Спереду, м’яко і зручно, — пожартував Юрій, а потім серйозно: — Заберу тебе, і поїдемо до матері: з Новим роком привітаємо й з Різдвом. Чи ти не хочеш? — запитливо дивився в обличчя, на якому відверто проступала розгубленість.

— Я не знаю. — Варфоломій і справді не знав. Він зовсім не думав про мачуху й не розумів у цю хвилину брата. — Не знаю, чи відпустить лікар…

— Мені здалося, коли ховали батька, що ти простив її. — Голос Юрія був схожий на голос учителя. — Подивися на життя, брате, уважно подивися. І не думай, що нас багато де чекають.

— А вона чекає? — Варфоломій аж скривився, немов у нього щось заболіло.

— Чекає, — почув різке у відповідь.

— Звідки ти знаєш? — і сам запитав не так розважливо, як хотілося б.

— Знаю. — Юрій пройшов по палаті й зупинився біля вікна. — Не хочеш, то не їдь — я сам поїду.

— Чого це ти став таким добрим? — сам того не бажаючи, Варфоломій говорив сердито, бо інколи не міг стримати в собі тієї образи на мачуху й батька, що колись засіла в його душі й проступала час від часу, навіть тепер, коли батька уже не було. Але проступала, хоча він розумів, що то гріх, і не раз каявся.

— А я й був таким, — посміхнувся Юрій. — Ти просто не бачив. Даню, — підійшов до брата й легенько поклав йому руку на плече, — невже ти не відчуваєш, що тобі уже інші ліки потрібні? Ти ж будеш отут довго нидіти, й нічого не вийде. Збирайся.

Юрій не нав’язувався брату з розмовами, а той дивився за вікно автомобіля й дивувався тому, як вражає його все, що може в цю хвилину охопити зір. Не втримався, повернув голову до Юрія:

— Наче казка. Отак живе людина й за щоденною суєтою нічого не бачить.

Старший брат у відповідь лише кивнув головою, і Варфоломій знову замовк, тільки десь у свідомості промайнуло почуття вдячності за цю дорогу й мовчанку.

Проїжджали села, і його охопила звична вже туга. Мало де біля хвірток прочищені чи протоптані стежки — у багатьох місцях сніг лежав неторканий: не те що людського, а й котячого сліду не видно. Мов у глибокий сон поринули вулиці. Серце у Варфоломія стискалося від того, що вони вже ніколи не прокинуться з такого сну. Хіба навесні зацвітуть покинуті сади, щоб на якийсь час відсалютувати оцим сиротам-хатинам і тим, що завтра здивовано зойкнуть порожнечею кинутого житла й будуть день у день холонути і вмирати.

Зітхнув і вже не міг стримати невеселі думки.

— Одні нації плодяться, мов коти, а наша вимирає, — промовив, ніби роздумував уголос.

Юрій зрадів, що брат вимовчався, і перепитав жартома:

— Яка, брате, наша — циганська, чи що?

— Та ну тебе, — буркнув незадоволено Варфоломій. — Я серйозно. Бачиш, що он робиться, — хитнув головою за вікно, — наче після чуми.

— А може, й гірше, — тепер уже невесело погодився Юрій. — Бо з чумою борються, а тут навпаки — насильно щеплять смертельний вірус. І люди не тільки вимирають. Українці скоро по всьому світу розлізуться, як руді миші. І тільки злякано будуть озиратися на те, що колись називалося Україною.