Читать «Смарагд» онлайн - страница 134

Та Варфоломій дивився на слідчого і не відповідав, ніби не розумів запитань.

— Ви нічого не пам’ятаєте чи не бажаєте допомогти слідству? — Лейтенант дістав із папки аркуш паперу, щось позначив ручкою й нетерпляче глянув на ченця.

— Ви не ображайтеся, та я не хочу, щоб через мене хтось гнив у тюрмі. Дарма що зі мною так. Господь страшніші муки витерпів і простив людям, а я, нікчемне створіння, буду домагатися кари? Не шукайте через мене зайвої роботи. Ці люди вже самі себе покарали, що піддалися підступній волі інших, — нарешті здобувся на мову батюшка.

— А може, це ті, що церкву обікрали? — не стримав обурення слідчий. — А ви їх прощаєте, ще й прикриваєте.

— Може, — погодився Варфоломій. — Думаю, що ви праві. Та я боюся занапастити невинного, а людський суд і тюрма не врятують винуватця від Божої кари.

— Якби усі так думали, — незадоволено підвівся зі стільця слідчий, — то сьогодні б і вдень на вулицю було страшно вийти. Розумію, що ви духовна особа, але ж іще й громадянин цієї держави…

— Добре, що нагадали, — обірвав його Варфоломій, — а то я почав сумніватися, що в нас є держава.

Він потихеньку ходив по палаті, подовгу стояв біля вікна, спершись руками на підвіконня. Зима щедро вибілила снігом землю, наче обновила до Різдва. І тепер земля здавалася Варфоломію непорочною нареченою неба, що навіщось приносить себе на вівтар людської сліпоти й людського безглуздя.

Рахував дні до початку свят і з тугою думав про вигорілу церкву, яка вперше за стільки років зустрічатиме Різдво не урочистим співом, а глухою тишею темних вікон. Важко зітхав і кожного разу, коли відчинялися двері, чекав, що зайде Агапіт. Нехай би забрав його до монастиря, він би там швидше одужав, і не лише тіло, а й душа наповнилася б життєвою силою. Але старий чернець в останні дні зовсім не приходив. Зате приїхав Юрій. Варфоломій аж не повірив, коли у двері спочатку просунулися дві великі сумки, а потім він сам, у чорному кожушку й без шапки. Глянув на онімілого від здивування брата, на його побите обличчя, що було в кольорових синцях, і болісно вигукнув:

— Що вони з тобою зробили, падлюки? — залишив сумки біля дверей, а сам підійшов, простягнув руку. — Ну, здрастуй. Тебе й обняти страшно.

Варфоломій сам обняв його, відчуваючи, як серце аж заходиться від несподіваної радості.

— Ух і худющий, — першим вимовив Юрій, відступаючи вбік. — Сказано — без догляду. Просилося тебе, — дорікнув мимоволі, — поїхали зі мною. Послухався б — нічого цього не було.

— Звідки ти узнав, що я в лікарні? — запитав Варфоломій, широко посміхаючись.

— Звідки, звідки… — пробурмотів Юрій, але уже й собі посміхаючись. — Мирослава, спасибі їй, зателефонувала.

— Що? — не зрозумів Варфоломій. — Як зателефонувала?

— Ні, ти у якому столітті живеш? — здивувався брат. — Уже дітвора з мобілками ходить, а для тебе дивно, що люди по телефону спілкуються.

— Тоді чому ж?… — розгублено глянув на нього Варфоломій. — Чому ж я… ти… ніколи?… А де вона твій номер телефону взяла?