Читать «Смарагд» онлайн - страница 137

Варфоломію не сподобалися такі слова, хотів дорікнути, що брат і сам руда миша, але відчував правду в словах, які вимовлялися не байдуже, а аж сердито, мовби звинувачуючи і його в тому. Все ж не хотів погоджуватися, бо душа протестувала проти такої правди:

— Послухаєш, то наче всі й за народ уболівають, а глянеш — поприпадали до горла, як п’явки, і кров смокчуть: що в демократа за сотні тисяч автомобіль, що в депутата, а народ хлібом не наїдається.

Юрій подумки посміхнувся на Варфоломієві слова, бо відчув, наскільки той далекий від усього, пов’язаного з політикою. І сам був далекий, та добре розумів, що усі демократи годуються з чиєїсь руки, часто брудної, або й іще гірше — у крові якогось беззахисного народу.

— Он подивись, — натиснув на гальма й кивнув у бік старенької бабусі в куфайці та намотаній по самі очі теплій хустці. Спираючись на палицю, з відром у руці, бабуся ледве дибала від своєї хати по вузесенькій стежці до заметеного снігом колодязя. — Ото українська старість сьогодні та й завтра.

Вони знову замовкли. Обидва думали про одне й те саме, але говорити не хотілося.

У багатьох місцях дорога була переметена снігом, Юріїв «всюдихід» пробуксовував, і Варфоломію здавалося, що саме в оцій кучугурі вони й засядуть. Але, гуркнувши, немов на кого лайнувшись, «Нива» виривалася зі снігового полону і їхала далі. Коли вони вкотре вискочили із замету, Варфоломій не втримався й похвалив:

— Гарна у тебе машина, надійна.

— Ага, — посміхнувся брат, — не те що імпортні шкарабанки. Виповзе на нашу дорогу й розтруситься через кілометр. То так, аби похизуватися. Моя Леся теж була загорілася, а потім таки погодилася, що не в Лондоні живемо.

— А ти не привіз мені фотографії? — повернувся до нього Варфоломій, різкіше відчуваючи біль у грудях, мовби вони теж при цьому ворухнулися.

— Якої? — у дзеркалі блиснув здивований погляд.

— Ну, дітей, Олесі твоєї? — Варфоломій і сам не зрозумів, чому зніяковів, і вже пожалкував, бо Юрій засміявся, чомусь посигналив у сніговий простір і вколов його, піднявши очі у дзеркало над лобовим склом:

— Своїх уже треба мати.

— Знущаєшся? — перепитав молодший брат з образою в голосі. — А я щиро.

- І я щиро, — посерйознішав Юрій, вдивляючись на дорогу, на яку лягали вечірні сутінки. — Тільки помовч, — обірвав, коли той знову хотів щось заперечити, — не треба мені твоєї проповіді про гріхи. Я за свій вік уже всього наслухався і не вірю, що народити дитину — гріх. Народження — це продовження, а смерть — кінець. І не переконуй мене про потойбічне життя, може, воно і є, але я його не знаю. Я знаю одне: що оці руки, — на мить відірвав руки від керма й повернув долонями вгору, — після смерті уже нічого не зможуть зробити, стануть прахом, як і все моє тіло, що бачить, відчуває і любить. Я народився, щоб теж народжувати, а коли б усі озиралися на оті, як ти кажеш, гріхи, — кинув погляд на брата, — то світ давно б перетворився на безлюдний острів, на якому б плодилися самі мавпи та удави. І кому він тоді потрібен — Богу? Сумніваюся. Хто б не створив це життя і цей світ, йому потрібні люди. Для чого — то вже ми з тобою до самої смерті не дізнаємося, а може, й після смерті нам дулю з маком піднесуть, а не істину. Невже ти віриш, що на тому світі душа матиме волю, якщо на цьому живе не за власною?