Читать «Смарагд» онлайн - страница 125

У хаті ці дні не топилося, і вона здавалася тепер нежилою. Не роздягаючись, Варфоломій спочатку наносив із повітки дров, потім уніс брикету. Не дивувався, що Ганна не прийшла, хоча був упевнений, що бачила його, лише подумав невесело: для багатьох людей віра — тільки «одежина», накинута зовні, і нічого всередині, хіба страх перед невідомістю.

Розпалив у грубі, присів на стілець і біля вогню погрів руки. Відчув, що дуже зголоднів, але на столі нічого не лежало, а про запас харчів ніколи не було. І навіть відра стояли порожні. Він узяв одне й пішов до колодязя. Уніс води й прямо у відрі поставив на плиту.

Добре, що в саду росла калина, яку сам посадив, коли прийшов сюди жити. Солодкувато-гіркі ягоди гнулися під власною вагою, ще не покльовані птахами, тільки прихоплені заморозками й від того аж рубінові. Батюшка зламав два великі кетяги й кинув їх у невеличку каструлю, що стояла поруч із відром на плиті.

Коли по хаті пішло тепло, ще вкинув брикету і вніс цинкові ночви. Помився, перевдягнувся, виправ одяг, у якому прийшов додому, і тільки потім налив собі в чашку калинового чаю.

У хвіртці стукнула клямка, і він зрадів, бо подумав, що то Ганна, але двері відчинила Мирослава. Стояла у дверях і злякано дивилася на нього повними болю очима.

— Прости мені, — промовила тихо. — Я… — Не стрималася, і той біль хлюпнув з очей.

Батюшка підвівся назустріч, стиснувши в руках чашку. Розгублено дивився на Мирославу, аж поки в руки запекло. Нарешті поставив чашку на стіл і посміхнувся:

— А плачеш чого? Я ж ось. І нічого зі мною не трапилося.

— Не трапилося? — перепитала Мирослава, дивлячись у його постаріле обличчя. — Хіба не трапилося?

Варфоломій обняв її, пригорнув і погладив по голові.

— Не плач. На все воля Божа.

— Що ти кажеш? Як ти можеш так говорити? Невже не розумієш того, що трапилося? Даню, тебе вже немає для села! — вигукнула й вивільнилася з обіймів. — І не через мене, ні. А тому, що церкву розграбували, тому, що ти — циган. Тому, що немає віри в людях, тільки видимість одна! І в що вірити? Коли у світі існує зло, то Бога немає! Такого, як ми придумали на землі. Не обманюйся, Даню, і не обманюй мене.

Чекала, що він розсердиться, почне заперечувати, але Данило-Варфоломій стояв мовчки, лише голову похилив на груди.

— Даню, не мовчи! — злякалася Мирослава.

Він підняв голову й вимучено посміхнувся.

— Ти кажеш, як усі у хвилину розпачу. Бо обманюєшся. Твої очі обманюють твою душу. Я знаю людей, і знаю, що в більшості немає справжньої віри, і не боюся їхньої зневаги. Я прийшов до них не за славою чи багатством. Голого не можна роздягнути, Мирославо.

— Але ж ти страждаєш — хіба я не бачу, — вже тихіше промовила, вражена його смиренністю. — Тебе звинувачують у тому, що трапилося…

— А я й винен. — Варфоломій глянув їй в очі. — Моєму серцю не вистачало правди і… мужності. — Замовк, бо вже інша думка полоснула по свідомості, немов добре наточеним лезом. — Я дякую Господу за це випробування. Воно ніщо у порівнянні з тим… — стиснув руки так, що аж пальці хруснули, притулив до своїх грудей, — що я мушу вбити у своєму серці.