Читать «Смарагд» онлайн - страница 123

— У кишені були, — промовив розпачливо батюшка, — я пам’ятаю, як замкнув церкву й поклав. — По його обличчю пробігла судома, і він вибіг із хати, нічого не сказавши жінці, навіть палицю не взяв.

Важко кульгав, поспішаючи дорогою, ноги не слухалися і здавалися ватяними. Поки дійшов до церкви, на вулиці розвиднілося. Ще здалеку побачив, що замок висить відімкнутий і двері прочинені.

— Господи! — вигукнув злякано.

Коли потягнув на себе двері, в обличчя вдарив гіркий запах згарища. Варфоломій аж заточився. Якусь мить стояв, не наважуючись зайти, потім нерішуче ступив усередину. Ніби уві сні, обминув панікадило на підлозі й став перед вівтарем, де замість іконостасу зяяла велика дірка. Обводив поглядом порожні стіни, на яких раніше висіли старовинні ікони, що позносили селяни. Скатертини й рушники тепер валялися на підлозі, а від багатьох залишився попіл. І від райських птахів теж залишилися самі головешки. Тільки намальоване Іваном Свириденком ніщо не зачепило: ні полум’я, ані людська рука.

Варфоломій стояв, оглушений побаченим, і намагався зрозуміти, що тут відбулося. Подекуди на стінах іще залишилися ікони, і він переводив погляд з одного святого на іншого, немов шукав відповіді. А потім, заточуючись, вийшов на вулицю, безсило опустився на ґанок і обхопив голову руками. Нічого не чув і не бачив, отямився лише тоді, коли хтось із силою заторсав за плече.

— Що це з вами, батюшко? — над ним нахилився Михайло Михайлович, який ходив до школи цією дорогою. — Що з вами трапилося? Наче горілим пахне? — перепитав, лишив Варфоломія і швидко зайшов до церкви. Довго не виходив, а коли вийшов, обличчя його було сірим, а в очах стояли сльози.

— Це хтось чужий, — говорив, ніби переконував себе. — Із наших людей ніхто на таке не піде. Ні в кого рука не підніметься… Це хтось чужий. Точно — чужий, — голос у нього затремтів і ніби надламався. Він замовк і почав швидко розстібати ґудзики на теплій куртці, потім знову нахилився над Варфоломієм і з силою струснув. — Ви подзвонили в міліцію?

— Що? — Варфоломій глянув на Михайла Михайловича. — Навіщо в міліцію?

— Як — навіщо? — зірвався на крик директор школи. — Це ж не вас обікрали! Це обікрали село, поглумилися над храмом і над нашою вірою! Ви що — цього не розумієте? Не розумієте, що таке зло має бути покараним?

— Бог покарає, — насилу промовив батюшка. — І мене першого… уже покарав.

— Що ви таке кажете? Міліція — ось хто в такій ситуації Бог. — Михайло Михайлович збіг із ґанку і швидко пішов до школи.

Коли приїхала міліцейська машина, на подвір’ї і в самій церкві зібралося багато мирян, які обурювалися побаченим. Дехто відверто кидав підозрілі погляди на батюшку, а дехто мовчки плакав чи скорботно стояв неподалік.

— А що? — почув Варфоломій притишений чоловічий голос. — Що він — святий? Глянь на нього… А знаєш, за якою ціною тепер старовинні ікони?

І ніхто не заперечував і не заступався. Лейтенант, що вийшов з автомобіля і хвацько відрекомендувався, відразу запитав у Варфоломія документи й попросив нікуди не відлучатися. Батюшка, який сприймав усе, що відбувалося навколо, ніби крізь суцільну пелену, несподівано відчув, що стало нестерпно боляче. Обвів поглядом людей і біля старої ялини побачив Сашка — хлопчик дивився на нього і плакав. Підвівся, підійшов і хотів, як завжди, покласти руку на голову, та Сашко різко відхилився, повернувся й побіг.