Читать «Смарагд» онлайн - страница 127

Пройшов і сів до столу, наче збирався обідати. Почекав, поки відкотиться хвиля туги. Підвівся, постояв посеред кімнати, потім одягнувся, поклав до кишені окраєць хліба й вийшов.

Як у дитинстві, у лісі почувався, ніби у якомусь особливому світі, де сповідувалися тиша і спокій. Заморозки давно вже обпалили й останнє листя, і воно облетіло на землю. Варфоломій ішов по тому листі, очима й душею вбираючи в себе цілющу гармонію природи й мимоволі прислухаючись до того, як під ногами час від часу пострілювали сухі гілочки. Ішов довго, аж поки не вийшов до рівчака, за яким починалося велике поле. Незоране й незасіяне, воно вродило будяки та колючки, що вже давно посохли й почорніли на дощі та вітрі. Тепер уже й латочки першого снігу біліли де-не-де, поміж бур’янами. Варфоломій стояв і вдивлявся у той сірий простір і думав про свою життєву ниву, може, і вона, як оця… Тільки ж він весь час сіяв у серцях людей зерна добра й віру в Господа. Ну і що? Що вродило? На цю землю теж падав дощ і світило сонце…

Власні думки знову пригнічували, і він уже не знав — іти далі чи повернутися назад. Погляд упав на вербу, яка стояла по той бік рівчака, на самому вершечку кручі. Розчахнута навпіл, із вигорілою серцевиною, вона зовсім недавно була вкрита листям. І, напевно, весною знову зазеленіє — он яка життєва сила коріння випирає із землі. Варфоломій пожалкував, що не художник і не вміє малювати. Він би намалював ікону, але не з ликом святого, а в золотому німбі намалював оцю вербу. Потім поставив би перед вівтарем, нехай би люди бачили — сила живого на землі у його корінні, яке пронизує не тільки метри ґрунту, а й час, щоби з відстані століть живити все, народжене під сонцем.

Злякався своїх думок, назвав себе язичником і повернувся спиною до рівчака. Знову зайшов під купол старого лісу, над яким починало темніти небо. Відчув, що зголоднів, дістав із кишені окраєць хліба, відламав і почав жувати. Смакував, вимірюючи крок за кроком до села, розмашисто викидаючи перед собою палицю. Потім побачив невеликого пенька, на якому позасихали тонконогі гриби, дістав, що лишилося від окрайця, і поклав на той пеньок, навіть крихти витрусив із кишені.

Знову приїжджав слідчий. Удвох із Варфоломієм відчинили замкнені двері церкви. Коли заходили, батюшка мимоволі вхопився за одвірок, бо церква йому здалася, як тоді, коли він уперше відчинив проржавілі з обох боків двері. Таке ж запустіння, наче й не звучали тут зовсім недавно молебні й псалми, не пронизували душу погляди святих.

Лейтенант обдивлявся всі куточки, навіть потримав у руках головешки, розглядаючи їх проти світла. Розворушив попіл, і знову гостро запахло згарищем. Отець Варфоломій бачив, як слідчий щось брав із підлоги й обережно клав у целофановий мішечок.

— Я так і знав, — нарешті озвався до батюшки, що теж ходив із кутка в куток, але тільки тому, що не міг дати собі ради.

— Що? — аж кинувся до слідчого.

— Стефан був тут не один. Це робота двох, а може, й трьох чоловік. Доведеться вам знову проїхати в райвідділ.