Читать «Інтерв’ю з колоритним дідом» онлайн - страница 90

«Стій!» — стукало серце. «Ти вже назбирав не одну пригорщу»,— підказував розум. А очі втуплювались у кошик і під’юджували: «Теж мені, шукайло! Он і денце не закрилося!» Руки безтямно сіпалися — «згребемо все!» — рвали листя, стебла, ще зелені ягоди... І ображені суниці знову заховалися.

З бриючого польоту пішли в атаку комарі, почувся зенітний виляск,— то я бив агресорів на власному лобі,— і загребущий шал скінчився. Крекчучи, я став на рівні і вийшов на стежину. Пішов помалу до Митькової криниці. Призвичаєне око вихоплювало червоні цяточки на узбіччі, я нахилявся знову й знову і, підкоряючись лукавим пустощам суниці, заглиблювався в ліс. Нарешті ледь видряпався з сухого рівчака, де зарості папороті плекали цілий суничний сад, і знесилений сів на повалену

сосну. Роззирнувся — і побачив звабливе мигтіння суничних ліхтариків. Правда, трава доокруж була витолочена, парость поламана, кущі зім’яті.

«Еге! — подумав я —Тут хазяйнував не Вінні-Пух, не Гена-крокодил, не Заєць-ну-Постривай, а справжнісінька горила».

Крім дикунського розгардіяшу, горила лишила по собі лискучу галошу.

Затріщали, застогнали кущі. Я виставив наперед бамбукову ключку, але на мене викотилася ситцевою діжкою огрядна тітка.

— Тю! — кувікнула ситцева діжка.— Думала, якась примара, а то ви!

— Здрастуйте! — сказав я.

— Наше вам... Чи не бачили мого чоловіка Гаврила Гавриловича Горило?

— Який він?

— Подібний до мене, тільки в брилі і галошах.

— Не зустрічав,— похмуро відповів я, відсуваючи галошу в потрощені зарості.

— Чорті-що! — підсіла ситцева діжка.— Нащо люди брешуть, що тут суниць, як проса?

— Люди правду кажуть...

— І ти свій глек на капусту! Де?

— А перед вами. Тільки нахиліться.

Ситцева діжка залягла.

— Аж осьдечки ти, триклята! — вискнула так, що в мене похолов живіт. І діжкоподібна тьотя з термосом поплазувала серед кущів. Ото був цирк!

— Де ще? — повернулась засапана, з хижим вогником в очах.

Я показав на рівчак.

— Хро-хро! — видала клич ситцева діжка і знову поплазувала. Нараз обернулася до мене:

— А ти чого отут розсівся? Ану паняй з моєї галяви. Геть!

Я встав і підібрав галошу.

— Геть! — верещала гетьманша, заглиблюючись у рівчак.

— Обережно, напівшановна, там змії! — я пустив галошу, вона ковзнула по траві і прошелестіла поруч з тіткою.

— Ра-та-туйте, люди! — ревнула тітка.— Гадюка!

І дременула наосліп, трощачи все навкруги. Якби поблизу були вовки, вони б тихо сконали від жаху. Так протаранити ліс спромоглася б хіба що розлючена бегемотиха...

З чистим серцем я рушив далі.

Навстріч пихкав, як паровоз, дебелий дядько. Його праву сандалю облагороджувала галоша, а ліва нога сиротіла безгалошною.