Читать «Інтерв’ю з колоритним дідом» онлайн - страница 90
Андрій Степанович Крижанівський
«Стій!» — стукало серце. «Ти вже назбирав не одну пригорщу»,— підказував розум. А очі втуплювались у кошик і під’юджували: «Теж мені, шукайло! Он і денце не закрилося!» Руки безтямно сіпалися — «згребемо все!» — рвали листя, стебла, ще зелені ягоди... І ображені суниці знову заховалися.
З бриючого польоту пішли в атаку комарі, почувся зенітний виляск,— то я бив агресорів на власному лобі,— і загребущий шал скінчився. Крекчучи, я став на рівні і вийшов на стежину. Пішов помалу до Митькової криниці. Призвичаєне око вихоплювало червоні цяточки на узбіччі, я нахилявся знову й знову і, підкоряючись лукавим пустощам суниці, заглиблювався в ліс. Нарешті ледь видряпався з сухого рівчака, де зарості папороті плекали цілий суничний сад, і знесилений сів на повалену
сосну. Роззирнувся — і побачив звабливе мигтіння суничних ліхтариків. Правда, трава доокруж була витолочена, парость поламана, кущі зім’яті.
«Еге! — подумав я —Тут хазяйнував не Вінні-Пух, не Гена-крокодил, не Заєць-ну-Постривай, а справжнісінька горила».
Крім дикунського розгардіяшу, горила лишила по собі лискучу галошу.
Затріщали, застогнали кущі. Я виставив наперед бамбукову ключку, але на мене викотилася ситцевою діжкою огрядна тітка.
— Тю! — кувікнула ситцева діжка.— Думала, якась примара, а то ви!
— Здрастуйте! — сказав я.
— Наше вам... Чи не бачили мого чоловіка Гаврила Гавриловича Горило?
— Який він?
— Подібний до мене, тільки в брилі і галошах.
— Не зустрічав,— похмуро відповів я, відсуваючи галошу в потрощені зарості.
— Чорті-що! — підсіла ситцева діжка.— Нащо люди брешуть, що тут суниць, як проса?
— Люди правду кажуть...
— І ти свій глек на капусту! Де?
— А перед вами. Тільки нахиліться.
Ситцева діжка залягла.
— Аж осьдечки ти, триклята! — вискнула так, що в мене похолов живіт. І діжкоподібна тьотя з термосом поплазувала серед кущів. Ото був цирк!
— Де ще? — повернулась засапана, з хижим вогником в очах.
Я показав на рівчак.
— Хро-хро! — видала клич ситцева діжка і знову поплазувала. Нараз обернулася до мене:
— А ти чого отут розсівся? Ану паняй з моєї галяви. Геть!
Я встав і підібрав галошу.
— Геть! — верещала гетьманша, заглиблюючись у рівчак.
— Обережно, напівшановна, там змії! — я пустив галошу, вона ковзнула по траві і прошелестіла поруч з тіткою.
— Ра-та-туйте, люди! — ревнула тітка.— Гадюка!
І дременула наосліп, трощачи все навкруги. Якби поблизу були вовки, вони б тихо сконали від жаху. Так протаранити ліс спромоглася б хіба що розлючена бегемотиха...
З чистим серцем я рушив далі.
Навстріч пихкав, як паровоз, дебелий дядько. Його праву сандалю облагороджувала галоша, а ліва нога сиротіла безгалошною.