Читать «Мисливські усмішки (збірка)» онлайн - страница 69

А так - щученята, щупаченята, щупачки, щупелята, - такі траплялись! Брехати не буду!

1956

САМІ СОБІ ШКІДНИКИ

Колись, давненько вже, поїхав я навесні до одного мого доброго приятеля, директора радгоспу на чудесній нашій Полтавщині.

Просто так поїхав: на лани подивитися, на луки, на зелені весняні пшениці...

Та й ходили ото ми з приятелем межами та обніжками, рвали сокирки, волошки, чудесну ромашку.

Директор прикидав, який у нього має бути цього року врожай, ремствував, що в пшениці березки чимало, сині волошки й ніжні сокирки та дзвоники виривав люто і кидав на межу:

- Бур'ян! Шкідники!

- Красиві ж, - я кажу, - квіти!

- Красиві, та вредні. Краще б я ції краси не бачив. Більше б центнерів у мене в засіках зерна було.

- Та то так! - кажу.

- Я б краще, - каже директор, - гектарів би два-три виділив, щоб насадовити там і волошок, і сокирок, і ромашки, і березки, і дзвоників... Для таких, як ти. Ідіть і любуйтеся, рвіть, робіть букети та вінки. А щоб вони мені не стирчали, отут серед жита та пшениці... На тих двох гектарах хай би собі поети декламували:

Колокольчики мои,

Цветики степные...

- Ох, як би було добре, щоб уже не бачити на пшеничних та на житніх ланах отих "степных цветиков", - додав директор.

В цей час директор якось так раптово задер догори голову, скинув кашкета, махає ним і кричить:

- Привіт! Привіт! Пожалуйте, пожалуйте!.. Куди це ви літали, друзі мої найщирішії? Я подивився вгору. Над нами летіла величезна зграя чибісів.

- От якби рушниця, - кажу я, - можна було б кілька штук з одного пострілу збити! Скільки ж їх!

- Я б тебе, - каже директор, - стрельнув. Я б тебе так стрельнув, що навряд чи ти б після того вже стріляв...

І серйозно каже.

- А що таке? - питаю.

- Та ти знаєш, що для мене оці птахи значать? Та я б кожному з них по карбованцю б у день платив, якби вони вміли брати.

- За віщо?

- Та ти ж нічого не знаєш! Дивись: сідають, сідають, сідають. Ах, ви ж мої хороші, - дивлячись, як сідають на полі чибіси, ласкаво говорить мій директор. - То ж у мене бурякова плантація. Буряки зійшли добре, дружно. І на тобі: озима совка, під'їдень. Та як чесонула! Пропали, думаю, буряки. Я й рівчаки покопав, і людей змобілізував... А черви тої, ну, як черви! Коли де не візьмись - чибіси! Оця зграя! Сіли на мої буряки та як чусонули совку! Аж дим іде. Та так полюбили мої буряки, - щодня на них пасуться. Полетять кудись, чи на річку, чи на озера, води нап'ються й знову на буряки. Бурячки в мене тепер ростуть, а я собі посвистую... Нарада була оце в райземвідділі про боротьбу з озимою совкою. Питають в мене:

- А як у вас, Федоре Михайловичу, справи з совкою?

- У мене, - кажу, - благополучно. Спочатку було чималенько її з'явилося, ну я вжив заходів, - знищив.

- Як?

- Як? Так, як і всі. Канави, людей змобілізував... Взагалі - вжив рішучих заходів. А про чибісів мовчу. Голова зборів на директора та на агрономів:

- От бачите, - каже, - як у Федора Михайловича. Вжила людина заходів, не прогавила, от і наслідки: совки нема! А ви... - і т. д. і т. ін.

- Взагалі - я героєм вернувся з наради! Так тепер я заборонив і ходити, й їздити повз буряки, щоб не наполохати моїх найкращих друзів-чибісів! І чим я оддячу? Півлітри ж їм не поставиш! А їй-богу, я б їм банкета влаштував! А ти - стрілять. Я б себе стрельнув!