Читать «Смак заборони» онлайн - страница 35
Ада Самарка
— Де?
Вони з Вірою посміхнулися й перезирнулись:
— Ну, на голові, наприклад?
— Та нічого я не фарбувала!
— Ну, гаразд, це не так важливо, просто волосся в тебе якось посвітлішало в порівнянні з минулим роком. А взагалі, мені чомусь думалося, що ця твоя принадність зникне разом із дитинством, а виявилося, що ні, навіть навпаки. А ось за манікюр тебе варто було б нашльопати.
Я, мліючи, посміхнулася й булькнула кавою, дивлячись на нього крізь пластмасову чашку.
— Ну, а як щодо обмежень і заборон? Блокада, як і раніше, тримається?
— Аякже, все, як раніше.
— Атож, вірю. Он там твій тато йде, — він відвернувся, цієї ж миті по моєму плечі постукали, і коли я озирнулася, то батько вже йшов геть, відтягуючи мене за собою на невидимому, але дуже міцному повідці.
— До нових зустрічей, — сказала я, підводячись, — ми їдемо наприкінці липня.
— Та за цей час можна багато встигнути! Вигляд маєш чудовий! — долинуло до мене з того кінця тенту.
Nach Mittag (по обіді)
По обіді, нехтуючи дорогоцінною сієстою, татусь вирушив зі своєю слухняною дитиною в Ебру, шукати квартиру. Цехоцькі нахабніли від сезону до сезону й цього разу готувалися здерти з нас кругленьку суму. Ми брели розжареним шосе, й було видно, як на асфальті з’являються міражі тремтливих калюж із відображенням машин, що проїздили повз нас, та білясто-блакитного неба.
— А що, я чула, до нас, може, Мирослава приїде? — запитала я, щоб розрядити обстановку (за балачки з Сашком мені добряче перепало).
— Ти взагалі коли-небудь слухаєш, що тобі кажуть? — буркнув татусь.
— Ну…
— Вони вже взяли квитки!
— А! Справді? А Валентин із Марійкою теж будуть?
— Не дратуй мене. Звичайно, будуть.
Це була перша темна пляма, що виникла на світлій смузі мого прийдешнього й відносно безхмарного життя.
У Києві ми бачилися не просто рідко — я та моя сестра, старша за мене на 14 років, яскравий приклад добропорядної матері-господині, відповідального співробітника й просто дуже серйозної людини. Татова радість і втіха. А я і в найстрашнішому сні не могла припустити, що це добропорядне сімейство навідається до нас у Імрайку.
Нічого нормального ми цього разу не знайшли, і крізь ту ж таки несамовиту спеку, розжареним, як пательня, шосе рушили до «Марата», де містився невеличкий стихійний ринок, — щоб купити фруктів-овочів.
На зворотному шляху нам посигналив червоний «Фольксваген» (а в мене вже відпадали руки, запліталися ноги й у роті пересихало). Цехоцький вистромився з відчиненого вікна та, спираючись на кермо, звелів закидали свої сумки в багажник і сідати.
Татусь почав молоти якусь маячню, не треба, мовляв, ми самі, а я пожбурила пакунки на асфальт і заволала, що зараз просто впаду, і якщо
