Читать «Сім стихій» онлайн - страница 70

* * *

У нас лишився вільний день. До нашого міста — щось близько восьмисот кілометрів, і ми побували там. З моря віяв вітер, було холодно, і височезні білі будинки линули над бухтою, наче казкові кораблі. На березі, біля причалів ми не побачили жодної шлюпки, навіть жодної яхти. Вітер, солоні бризки, сіра холодна вода, ясний обрій. Це було інше місто; нам так і не пощастило цього разу погомоніти з ним, з його вулицями та проспектами про те, що було колись.

МІСЬКА ІНТЕРМЕДІЯ

Увечері того ж дня ми були вдома. Темні очниці вікон — світло горить тільки на горішньому поверсі… Може, там хтось готується до екзаменів, або пише повість, або читає книжку. Шелестить листя. Я люблю ледь чутну перемову тополь. І зараз із цим шелестом я повертаюся у свій світ, узвичаєний, буденний, облаштований. З хвилину ми стоїмо біля мого будинку, на камінному ґанку, де у великих глиняних вазах світяться нічні фіалки, а крізь камінну в’язь над перилами видніється зоряний пил.

— Кажуть, зорі мерехтять на сполох, — пригадую я північну прикмету.

Але що це? Я бачу свої вікна на другому поверсі. Одне з них розчинене навстіж. Ясна річ, я закривав їх.

Піднімаємося по сходах, відчиняємо двері. Темно. Я запалюю світло. В одній з кімнат хтось є. Обережно заглядаю туди, аби ненароком не злякати гостя.

Що це у мене коїться сьогодні вдома?.. Біля дзеркала, на журнальному столику, акуратно складене жіноче вбрання, а поряд на підлозі світлі туфлі. І чиїсь засмаглі руки розметалися у сні на постелі. Я тихо підходжу: Валентина. Її волосся застелило всю подушку. Я вперше побачив, як вона спить. Янков стояв біля дверей. Я відчував його погляд. Ми пішли з ним до іншої кімнати. Довго сиділи за чаєм. Я розповідав йому про «Гондвану», про океан, про Полінезію. Виявляється, він не бачив і не уявляв її собі, цю заповідну землю, ідо загубилась у блакитному безмежжі на втіху мандрівникам та морським блукальцям. Він був просто-таки сиднем, майже кабінетним ученим, мало не відлюдьком. Правда, це можна зрозуміти й інакше: на першу половину життя йому сповна вистачало неймовірного заряду тієї енергії, якою живили його колишні дні. Він навіть запевняв мене, що іноді весь новий день треба прожити давніми спогадами: це, мовляв, зберігає молодість. Та ось нарешті головне: як бути з усією цією космічною проблемою? Коли всього цього не обмізкуємо ми, то хто ж? Я дістаю листа, цю дивну реліквію, очевидне свідчення контакту з іншою цивілізацією. Цікаво, чи повірить хто-небудь у те, що рядки ці написані інопланетянкою, яка до того ж потрапила на Землю у такий звичайний спосіб?

— Звичайно ж ні! — вигукує Янков. — Навіть я часом думаю, що хтось нас хоче пошити в дурні. Бути цього не може, кажу я собі. І нічого голову сушити. Та й що ми з тобою могли придумати у цій ситуації? Я мав підозру, що вона… вони здатні управляти собою. Бачиш, дивовижні створіння, яким нічого не варто прибрати будь-якої подоби, досі були відомі нам лише з казок предків. Як мовиться, надто мало точок стикання.