Читать «Сім стихій» онлайн - страница 71

— А тим часом він відбувся… контакт. Одначе з тобою згоден: про щось нове ми навряд чи дізналися б. Хіба що про деякі деталі. Завжди знайдуться ті, кого зацікавлять такі крихти. А їй це навіщо?

— Справді. З неї не вийде делегата конференції з контактів. Так, здається, це називають. Величезний зал… Об’ємні екрани, зв’язок з усіма континентами, з марсіанськими і місячними станціями та філіалами. Тисячі фахівців, сотні томів звітів. Розрахунки і прогнози — наука! І раптом — контакт. Випадковий. Короткочасний, наче мить. Наука? Проте наука найчастіше має справу з явищами, які повторюються.

…Мене розбудило не по-осінньому гаряче сонце. Всю віконну пройму затопила злива рудого проміння. Там, за шибками, воно перебирало, мов мідяки, жовтіюче листя алей. Його колючі зіниці то ховалися в кронах дерев, то сліпуче виблискували. На сосновій підлозі, мов жива, тріпотіла тінь від тополиної гілки біля самого вікна. Я підвівся, умившись, довго дивився, як плинули в небі біляві хмарини. Десь рипнула мостина. Прохолодні долоні лягли мені на очі. Вона стояла за спиною і тримала мою голову так, що я не одразу міг повернутися до неї.

— Не відпускай мене! — сказав я. — Я повинен звільнитися сам.

Вона слухняно затуляла мої очі долонями і притискала мою шию до себе.

— А тепер пусти, — сказав я, — надто стало тепло!

І так само слухняно вона випустила мене. Я повернувся і побачив її сірі очі й біляве, трохи розкуйовджене волосся. І її обличчя. Щось на ньому було для мене незбагненне. Я дивився і дивився на неї. Мої плечі гріло сонце. І мені хотілося, щоб так тривало якнайдовше. «Добре б зупинити час, — подумав я, — хоча б години на дві». Та ось я помітив: зіниці у Валентини звузилися. Мабуть, від світла. А замість очей — дві дивовижні сірі квітки.

Вираз її обличчя змінився. Проте поки що я не знаходив слів, аби сказати їй про це. Потім, колись, вирішив я. А зараз знову минуле й нинішнє поєдналося. І я намагався не думати про те, що розділяло нас. І може, ще розділятиме.

— У мене очі стомилися, — сказала Валентина, — сонце як у липні.

Я згадав про Янкова. Де він?

— Він поїхав, — спокійно повідомила вона, — зібрався і поїхав. Рано-вранці. Я вже не спала.

— Як? — здивувався я. — Невже?

— Що ж у цьому дивного? Йому час. Він тобі, здається, лишив записку. А я в тебе можу трохи затриматися. До завтра.

— До завтра? — машинально перепитав я. — Хіба ти теж від’їздиш?

— Завтра «Гондвана» вирушає. Я жила у тебе три дні, а ти все не приходив і не приходив. Де ви блукали?

— Та вже поблукали… всю тайгу обнишпорили. Потім розповім.

— Коли це потім? Розповідай уже, будь ласка. Бо мені в редакції відповіли коротко: в експедиції.

— Сказали, коли я буду?

— Сказали. Тільки трохи помилилися. І я тебе все чекала…

— Так, я кілька днів відпустки прихопив… Слухай, саме час снідати. З твого боку нечемно не нагадати мені про це.

— Прошу тебе, сядь. І розповідай. Можеш увімкнути транслятор. Отак. Я піду на кухню.

За хвилину вона повернулася з тацею. Поки мене не було, вона, певне, призвичаїлася до кухонного автомата. У мене, сказати щиро, це нехитре діло найчастіше не виходило, хоча станція й запевняла, що автомат справний. На таці стояли два блюдця з тістечками і дві чашечки кави. Я попросив собі подвійну порцію, і вона знову вийшла. Потім повернулася і сказала, що автомат зіпсувався і тістечка не дає.