Читать «Сім стихій» онлайн - страница 72

— Пусте, — сказав я, — їх легко спекти у звичайний спосіб.

Вона знітилася.

— Невже Енно досі не навчив тебе? — запитав я.

Вона почервоніла. Я відчув себе незручно: мабуть, я повівся нетактовно.

І зненацька пригадав: боже мій, їй же тільки двадцять два!

— А мені сорок три, — сказав я вголос. — Виповнилося.

— Я знаю, — сказала вона, — гарний вік. Для чоловіка.

— Років сто тому виховані чоловіки дякували жінкам за компліменти. Проте звичай цей давно відійшов. Тепер наш брат уже не такий чулий.

— Я піду.

— Куди?

— Дістану ще кави.

— Я сам це зроблю, коли буде потрібно. Послухай краще, що робиться в тайзі…

Чомусь найбільше мені запам’ятався цей сонячний ранок. А день промайнув так швидко, що з сутінками у мене виникло справжнісіньке відчуття страху: де там руде сонце за вікном? Чому Валентині час іти? Що за безглуздя? Хіба не можна перенести на завтра? Я обіцяв наздогнати «Гондвану» на елі, проте вона тільки вперто хитала головою:

— Сьогодні. Сьогодні ввечері!

— Ні. Я Ольховського умовлю.

— Не треба. Ти зовсім здичавів у тайзі. Сьогодні.

Мені було так, наче я повівся як хлопчисько. Я помовчав, збираючись на думці. «Боже мій, куди ми поспішаємо? — подумав я. — Просто мчимо, та ще й невдоволені — не встигаємо! А планета, як і раніше, неквапом і розмірено підставляє світилу свої круті боки, і всі годинники на світі неухильно скоряються цьому незмінному плину». Я пробурмотів це вголос. Валентина жваво заперечила.

— У твоїх словах немає логіки.

— Та вже де там, — втомлено озвався я. І цієї миті мені сяйнуло: треба відповісти Аїрі. Через журнал. Такий лист до неї дійде.

Добре пам’ятаю, як зрадів цій своїй надзвичайно простій думці. Звичайно, за формою це буде не відповідь, а стаття; але адреса її — і читачі, й Аїра. Їй усе стане ясно!

Валентина застібала ґудзики на сукні, взувала туфлі.

— Зачекай, я допоможу, — сказав я, підійшов до неї і взяв її на руки.

Вона мовчала, і я помітив у її очах легкий острах. Тінь остраху. У неї були зараз великі сірі і втомлені губи. Як тоді, на острові… Ось зараз, тільки зараз я пізнав її. І не зміг відпустити одразу.

* * *

Ми вийшли на вечірню вулицю. Мене не полишало відчуття новизни, таке природне після місячної відсутності. Кудись мчали незліченні елі; під їх прозорими куполами я бачив і вгадував усмішки, веселощі, осмуту, заклопотаність, тривогу. Багатоликий світ, наповнений сяєвом вогнів, рухом, шумом, електричними шерехами, сріблястими стрічками тротуарів, що рухалися в усі боки, рукотворними гаями, просторими, як річки. Погода була навдивовижу гарна, стояли жаркі сонячні дні — і всі забули про осінь: жінки одягли легенькі сукні, на вулицях багато квітів — далекосхідних і тропічних, на вулицях міста пахло теплим морем, і на мить мені здалося, що я ось побачу в повітрі тих самих морських химерних метеликів, про яких колись писав поет.