Читать «Сім стихій» онлайн - страница 68
Володимир Щербаков
Нерівності ґрунту, горбки, камені простягали чорні тіні.
— Сховайся, — сказав Янков, — стань за дерево!
Я одійшов від намету і причаївся. У цьому, здається, був сенс.
— Ми схожі на… — я не доказав.
— Цить, ні звуку, — різко обірвав Янков.
Від сигари, що світилася, відділився тьмяний сірий предмет. З хвилину він висів над нею, погойдуючись. Між цим предметом і сигарою ковзнув ледь помітний голубий промінь, і тоді предмет теж почав світитися. На наших очах він збільшувався у розмірах і, як мені видалося, обертався, водночас погойдуючись. Цієї хвилини його можна було порівняти з абажуром чи м’яким люмінесцентним світильником. І ось він піднявся вгору — плавно, безшумно, швидко. За триста метрів над нашими головами він завис, постояв там, як комета серед зірок, і помчав на південний схід.
— До моря полетів, — сказав я, — доженемо?
— Як це ти збираєшся наздогнати? Цікаво…
— Викличемо ель і доженемо.
— Пізно. Він утече від нас.
— Там нікого немає. Ручуся, що це автомат.
— Ти ясновидець.
— Залишайся тут, — сказав я, — а я подивлюся…
У мені прокинувся босоногий дослідник, що колись видирався по скелях над бухтою в пошуках таємниць. Але колись, років тридцять тому, першим найчастіше був Янков.
— Обережніше, — гукнув він мені навздогін.
Я завмер. Спалахнула заграва, метнулися різнокольорові промені, і з-за дерев шугнула світла хмара. Вона ширяла над долиною, трохи нижче за те місце, де ми перебували. Вона мінилася на всі відтінки: довкола стелився ніби кольоровий туман. Та ось хмара піднялася ще трохи над вершинами кедрів і ялиць, набула своєї початкової форми. Це була та сама сигара, і так само посилала вона свої промені. Тільки тепер промені намацали нас. Вони осліпили. Я не стримався і прикрив очі долонею. Сигара піднялася, зависла в повітрі й пожбурила згори сніп, який бризкав синіми та зеленими іскрами. Тривожно заметалися тіні — вона залишила ледь примітний слід і зникла на сході. Перетворилася на хвостату зірку і розтанула в глибокому темному небі.
Мені раптом перехотілося йти вниз, до струмка. Навіщо? Я змусив себе перебороти роздвоєність. Мовби переступивши через невидиму перегородку, я рушив у виярок, де все виразніше шуміла вода. Потім пішов уздовж річища, здолав першу сотню метрів і побачив на землі світлу пляму там, де сиділа сигара.
Кожен крок давався важко, ніби ходити по нічній тайзі було неймовірно складною і неприємною справою.
Я помітив невеличкі дивовижі, мовби перенісся ненадовго в інші виміри, де час плинув так повільно, що кортіло поквапити його. Здавалося, іноді я переставав бачити тайгу, і переді мною кілька разів виростала та невидима перепона, про яку я згадував, і я щоразу примушував себе рухатися далі лише над силу.
Орієнтувався я по плямі, що світилася, — невдовзі до неї додалася ще одна, а потім, наблизившись до них майже впритул, я виявив чотири округлі майданчики, від яких ішло холодне сяєво. Три з них були заховані кущами. Раптом я подумав, що чув нібито голоси. Проте коли це було — перед тим, як сигара піднялася, чи опісля?.. Щонайменшого проблиску: з моєю пам’яттю щось коїлося.