Читать «Настане день, закінчиться війна...» онлайн - страница 179

– Невже у вас немає іншого коня? – допитувався Федір Кудрик. – Пригадується, я ще недавно бачив у вас огерів – ого!

– Ви знаєте нас? – здивувався молодший.

– Ви з жовківського монастиря, – продовжував Федір. – Василіан. Я був у вас на відпусті.

– Конфіскували наших коней. – У голосі старшого монаха чулися нотки жалю. – За законами військового часу. А цього залишили. Казали, що гармату він не потягне, а для їжі вже м’ясо застаре.

Так, розмовляючи, доїхали до Комарівки, де монахи звернули в ліс. А втікачі рушили дорогою далі.

На Добросині попрощалися з Іваном Халявкою, а самі навпростець через поля попрямували до першого хутора. Вирішили не турбувати нікого, тому день перечекали в залишеній на полі скирті. Коли вже добре стемніло, рушили додому. Засмужний довів Федора Кудрика до його хати, бо було по дорозі, а останній відрізок дороги подолав уже сам.

Поява сина і чоловіка серед ночі викликала у Засмужних справжню німу сцену. Вони вже про себе попрощалися з ним, не сподіваючись побачити знову, хоч кожного вечора гаряче молилися за його благополучне повернення. Скупі вістки з фронту не сприяли хорошим новинам.

Після обов’язкових у таких випадках обіймів, поцілунків батько наказав жінкам поставити щось на стіл, а коли Михайло з’їв все (при цьому мама, дивлячись, з якою жадібністю він їсть, не могла стримати сльози), сказав:

– Розповідай!

Михайло витер губи, перехрестився і почав розповідати. Його розповідь затягнулася допізна. Що далі говорив Михайло, тим ряснішими ставали сльози Пелагеї та Ганни, тим більше хмурнів Теодор.

– Так ми добралися додому, – спокійно закінчив Михайло.

– Так, – протягнув батько. – Іншим так не пощастило.

– А Дмитро?

– Живий. Воює в Польщі.

– А тут як?

– Та як – погано, – відповів Теодор. – «Стребки» не перестрівали?

– А це хто такі? – здивувався Михайло.

– Запроданці, – сплюнув батько. – Москалі прийшли, що тут робиться, не знають. От і придумали цю біду.

– А чому «стребки»?

– Та якесь там скорочення. «Істребительні отряди», чи як там. От вони і шастають селами, збирають позику, хлібопоставку…

– Так же робили поліцаї!

– А тепер ці. Тут ними керує Василь Вовк.

– Босняк? – здивувався Михайло.

– Босняк. А дрібноту, що служить у нього, називають босяками. Але не дай Боже натрапити на цих босяків! Близнаків пам’ятаєш?

– З Миляви?

– Їх. Олексу, як ти знаєш, вбили на Спаса, а Ганну, його жінку, забрали.

– За що?

– За що! Не виконала плану хлібопоставки. Їй, як родині бандерівця, призначена подвійна норма. Вимели все, але навіть цього не вистачило. От і коротає свій час у тюрмі. Добре, що хоч діти дорослі. Не пропадуть.

Слова батька заставили Михайла задуматись. Він навіть не підозрівав, що ситуація у селі настільки погіршиться за цих два місяці, які він був відсутній. І ще стривожився Михайло тим, що невільно підставив під удар своїх рідних. Але його заспокоїв батько.

– Не переживай! Те, що ти повернувся, добре. Ти правий. Ця війна є справжньою бойнею для простих солдатів. Зовсім не те, що пам’ятаю я. Поки що побудь вдома, на двір не виходь; слава Богу, що городи пороблені.