Читать «Джеймс і гігантський персик» онлайн - страница 30

Зненацька за мотузку тричі смикнули.

— Тягніть! — заволав Старий-ЗеленийКоник. — Хапайтеся за мене й тягніть!

Треба було витягти мало не півторакілометрової довжини мотузку, але всі працювали, мов скажені, і врешті-решт з одного боку персика вигулькнув мокрий як хлющ Джеймс із мокрою як хлющ Стоніжкою, яка намертво вчепилася в нього всіма своїми сорока двома ніжками.

— Він мене врятував! — зойкнула Стоніжка. — Він плив Атлантичним океаном, аж доки мене знайшов!

— Дорогий мій хлопчику, — поплескав Джеймса по плечі Старий-Зелений-Коник. — Прийми мої вітання.

— Мої черевички! — забідкалася Стоніжка. — Тільки погляньте на мої коштовні черевички! Вода їх просто знищила!

— Та вгамуйся ти! — пирхнув Черв’як. — Радій, що взагалі лишилася жива.

— А ми й далі підіймаємося вгору? — запитав Джеймс.

— Безумовно, — відповів Старий-Зелений-Коник. — А вже починає темніти.

— Я знаю. Ще трохи й настане ніч.

— Може, зійдемо всі вниз і перечекаємо до ранку в теплі? — запропонувала пані Павучиха.

— Ні, — заперечив Старий-Зелений-Коник. — Це було б дуже немудро. Для нас значно безпечніше цілу ніч просидіти тут і чатувати. Тоді, якщо й трапиться якась халепа, ми будемо напоготові.

27

Джеймс Генрі Троттер разом зі своїми друзями сів навпочіпки на вершку персика, чекаючи приходу ночі. Над ними громадилися цілі гори хмар — загадкових, загрозливих, нестримних. Темрява ставала щораз густіша, аж раптом з понад верхівок хмар вигулькнув блідий неповний місяць, заливаючи все довкола мерехтливим світлом. Гігантський персик погойдувався собі з боку на бік, а сотні шовкових білих мотузок разом з небаченою зграєю морських чайок творили у місячному сяйві просто фантастичну картину.

Жоден звук не порушував цієї тиші. Подорож на персику абсолютно відрізнялася від подорожі в літаку. Літак летить у небесах з гулом і ревінням, тож усе, що таємничо чаїться у цих величних хмарогорах, відразу ховається. Ось чому ті люди, які подорожують у літаках, ніколи нічого до пуття й не бачать.

Але персик… о, так… персик рухався м’яко, безшумно і крадькома. І тому за час цього довгого мовчазного нічного польоту над океаном Джеймсові з його друзями вдалося побачити те, чого ще ніхто не бачив.

Скажімо, коли вони безшелесно проминали величезну білу хмару, то помітили на її вершечку декілька дивних, високих і ефемерних силуетів, що були вдвічі вищі за звичайних людей. Їх нелегко було розгледіти, адже вони були майже такі самі білі, як і хмари, але коли персик до них наблизився, стало очевидно, що ці «силуети» насправді були живі — високі, примарні і невиразні білі створіння, зроблені мовби з якоїсь дивної суміші бавовни, цукрової вати і тонкого білого волосся.

— О-о-о-о-о-о-ох! — застогнала Зозулька. — Щось мені це не подобається!

— Цс-с-с! — цитьнув на неї Джеймс. — Вважай, щоб вони тебе не почули! Це, мабуть, Хмарулі!

— Хмарулі! — зашепотіли всі, тулячись одне до одного. — Ой, лихо-лишенько!