Читать «Зброєносець Кашка» онлайн - страница 51

— Адже це не в останній раз, так? Адже ми потім іще можемо розкласти?

— Хоч щодня… Ти, Кашко, сідай. Сідай поруч.

Кашка сів. Він сів так, що плечем відчував Володин лікоть.

— Я вірші склав, — раптом сказав Кашка. — Про вогнище. — Він дивився у неяскраве вдень полум'я і напружено чекав, що скаже Володя. Хвилі теплого повітря перекочувалися через ноги, і спині було холодно. Тому Кашка час від часу здригався.

— Вірші? — перепитав Володя. — Сам складав?

— Угу…

— Ти диви… Я одного разу пробував вірші складати… Для однієї дівчинки. Але нічого не вийшло. А у тебе вийшло?

— Угу, — знову сказав Кашка.

— Почитай, га?

Ні, Кашка не міг так одразу. Ніяково було й боязко.

— Я не вмію. Я краще напишу й віддам. Тобі… Гаразд?

— Згода. Тільки не забудь…

«… Тільки не забудь», — сказав Володя і раптом зрозумів, що йому й справді цікаво, які вірші вийшли у Кашки.

І приємно, що Кашка сказав йому про ці вірші. І ще він з подивом відчув, що плювати йому на всілякі глузування щодо няньок і подібних дурниць. Тобто не зовсім плювати. Хто буде дражнитися, той дістане. Але Кашку від себе Володя не проганятиме й не тікатиме від нього.

І ось що ще дивно: ніколи й нікому Володя не розповідав, що якось намагався складати вірші для Надійки, а Кашці сказав про це одразу, спокійно й довірливо…

— Ти не забудь написати, — повторив він. — Я твої вірші додому повезу. На пам'ять…

«Додому повезу», — сказав він, і Кашку раптом шпигонуло передчуття близької біди. Саме біди.

Адже зовсім скоро прийде день, коли Володя поїде до міста. А Кашка — в Камшал. У різні сторони.

У різні сторони…

Він досі не думав про це. А зараз почав думати і зрозумів, що вже ніяк не проженеш це очікування близького від'їзду. Ніяк. Бо все одно настане той день. Дні минають швидко.

— Во-лодю… — стривожено почав Кашка. — Знаєш що, Володю? Я придумав. Їдьмо до нас у гості. Коли табір закінчиться.

Він тільки зараз це надумав. Ось цієї хвилини. Але це був вихід. Якщо Володя поїде, йому, може, сподобається в Камшалі. І тоді, може, він захоче приїхати ще раз. І ще. А йому сподобається! Там вони щодня розкладатимуть великі вогнища…

Володя вийняв з вогню почорнілу паличку. Вона димилася, і по обвугленій корі бігали іскри.

— Ну, Кашко… — невпевнено. сказав Володя. — Таке вигадав… Тобі, певно, вдома влетить. Скажуть, кого це ти привіз…

— Ні! Не скажуть!

— І мені влетить. Усі додому приїдуть, а мене немає. Знаєш, який переполох буде!

— А ти листа напиши. Якщо напишеш, теж влетить? — стиха запитав Кашка.

— Якщо напишу? Ні, тоді не влетить… Але я не знаю. Там видно буде, добре, Кашко?

— Добре… А що видно?

— Мало що. До кінця зміни ще он скільки днів. Раптом щось станеться! Або ти передумаєш. Або ще щось.

— Не передумаю, — з відчайдушною твердістю сказав Кашка. — Володю, а якщо не станеться? І якщо ні щось? Тоді поїдеш?

— Побачимо… Камшал звідси скільки кілометрів? Сорок? Сорок — це недалеко, правда ж… Ти сідай як слід. Візьми куртку, а то в тебе зуби цокотять.

— Тепло, — сказав Кашка, відчуваючи величезне полегшення і втому від тривоги, що минулася.