Читать «Зброєносець Кашка» онлайн - страница 42

Стало тихо.

Кашка відвернувся. Не міг він на це дивитися. Хоч би вже швидше стріляла!

По довгій пружній травинці повзло сонечко. Не червоне, а жовте, ніби крапля меду з маковими зернятками.

Кашка склав пальці для щигля. «Якщо полетить, — Рая схибить. Якщо звалиться — Рая влучить», — загадав він і клацнув по травинці. Удавши неживе, сонечко, нібн тверда насінина, впало на листок подорожника.

Клац — зірвалася тятива. І Кашка замружився, готовий почути огидний стукіт стріли об мішень.

Стуку не було…

Вигуки болільників оглушили Кашку.

Підскочивши, Кашка радісними очима дивився на Володю. Але той продовжував сидіти. Він сидів, і, здається, не було на його обличчі радості.

Повільно підійшла Рая.

— Ну, вітаю, — сказала вона. — Ох, стомилася я, аж голова болить.

— Хіба не будемо перестрілювати? — здивовано запитав Володя.

— Навіщо? У тебе ж дев'ять очок. А у мене вісім…

— Ах, так… — сказав Володя, морщачи лоба. І раптом засміявся. — Знаєш, Раю, я забув, що перший раз також влучив. Це випадково вийшло, і я весь час думав, що промазав…

Рая кивнула й відійшла. Підбігали хлопці.

І тоді нарешті Володя зробив те, що повинен був зробити. Він сказав Кашці:

— А ми з тобою усе-таки молодці…

Кашка просяяв.

Пізніше, коли вже затих шум вітань і всі почали розходитися, Володя пішов до Раїного намету. Незрозуміле почуття провини перед Раєю не давало йому спокою. Ніби одне очко дісталося йому обманом. Він розумів, що це дурниці, проте неспокій не минав. І щоб прогнати його, він мусив був знайти зараз Раю, порозмовляти з нею просто так, про різні дрібниці й побачити, що у неї немає ні образи, ні підозри.

Але в наметі Раї не було. Її зброєносець — Світланка — сиділа з набундюченим обличчям і глянула на Володю скоса. Він її ні про що не запитав.

Він побачив Раю сам, коли обійшов намет і попрямував до табору.

Рая стояла, прихилившись лобом до сосни, плечі її здригалися.

Володя підійшов і ніяково торкнув її за лікоть. Рая обернулася, і він відступив з досадою і полегшенням водночас. Вона не плакала, а сміялася. На лобі їх темніли цяточки смоли…

Призовий пиріг Володя і Кашка ледь покуштували: бажаючих пригоститися набрався цілий натовп.

Грамота, яку вручили Кашці, була дуже гарна. Він довго роздивлявся її, коли залишився сам. Потім згорнув у трубку й перев'язав ниткою, яку висмикнув із сорочки. Збігав у табір і сховав грамоту в тумбочці.

Після цього Кашка повернувся до наметів.

Намети вже прибирали, і Володі тут не було.

Невже все закінчилося? Невже свято погасло?

Ні, не все. Увечері було ще вогнище. І Кашка сидів зовсім поруч із Володею. Сидів мовчки й дивився на вогонь. Лише один раз запитав:

— Во-лодю… А ще буде турнір?

— Навряд, — сказав Володя. — Чуєш, ти не бачив Юрка Земцова?

Розділ сьомий

На ліс, на табір накочувалась гроза. Зверху, просто від зеніту, набряклі дощами й тривогою, повільно падали хмари. Бузкові, безпросвітні, в тонких і кривих стрілах блискавок. Їхня ватяна маса заглушала грім, і були тільки блискавки й тиша.

Усі чекали першого грому і розсипчастого удару перших крапель: одні для того, щоб зі сміхом вибігти під пружні струмені, інші для того, щоб зітхнути полегшено — шум зливи тамує страх перед грозою.