Читать «Зброєносець Кашка» онлайн - страница 33

— Мені неохота у воду лізти. Я сьогодні тричі купалася.

Володя зупинився над водою. Глибина здавалася чималенькою. Кілки, що стирчали з дна, було чудово видно. Володя присів, випростався і по дузі увійшов у воду.

На глибині він розплющив очі. У каламутно-зелених сутінках кілки чорніли, мов кістяк величезної риби. Поверхня води знизу здавалася блискучою і непрозорою. Володя пробив її головою і неквапно поплив до берега. Вибрався і застрибав на крихітному піщаному п'ятачку, щоб витрусити з вух воду. Вії були мокрі, і Надію він бачив розпливчато, ніби крізь скло, залите дощем.

Хороша вода, — сказав Володя. — Тільки трохи болотом відгонить.

— Ми звикли… Зате тут риба водиться. Наші хлопці часто рибалять… А в місті річка велика?

— Звісно. У нас же судоверф величезна.

— Подивитися б, га? — якось по-хорошому, довірливо промовила Надія.

— Хіба ти ніколи у місті не була?

— Була, звичайно. Тільки все якось мигцем. Ну, до театру, в музей сходиш, і додому час…

— Ти приїжджай, — запросив Володя і сів поряд. — У нас тепер літній трамплін збудували. Планетарій скоро відкриють. Пристань нову будують, щоб танкери з нафтою приймати. Це тобі не музей.

— Я постараюся, — пообіцяла вона. — Тільки тут у нас також місця хороші. Ось побачиш.

— А чому така назва — Білий Ключ?

— Скеля є за селищем. Бона не зовсім біла, але світла. Світло-сіра. Поряд джерело. От і назва збереглася, старовинна. Потім сходимо туди, якщо хочеш.

— Сходимо…

Життя ніби налагоджувалося. Все тепер подобалося Володі: і тиша, і ставок з розсипом сонячних відблисків, з зеленою тінню біля греблі, і притихла Надія, і навіть болотяний присмак теплої води.

Затріщавши слюдяними крилами, прилетіла бабка й сіла Володі на лікоть. Вона була блискуча, червона з жовтогарячими цяточками на крилах.

— Дивись-но! Ніколи таких не бачив, — здивувався Володя. — Чорних бачив, блакитних, зелених, а таких — жодного разу.

— У нас їх скільки завгодно, — пожвавилася Надія.

Обережно тримаючи лікоть з бабкою, Володя роздивлявся цю живу модель аероплану.

— Ну й очиська… Дивися, у них сонце відбивається.

— Угу, — озвалася Надія.

— Ти поглянь, воно не кружальцями відбивається, а шестикутниками. Знаєш чому?

— Ой, справді! Чому?

— У неї кожне око з дрібних вічок складається. Ніби з частинок таких шестикутних. От і відображення таке. Це мені один семикласник розповідав, Борис Тимофієв. Він у нашому будинку живе.

Надія мовчала, Вона прислухалася. Володя знову перевів погляд на бабку й струснув рукою:

— Старт!

Крилата гостя з тріском кинулася в політ.

— Бабки-поторочі — шестикутні очі… — посміхаючись сказав їй услід Володя.

І почув:

— Брехня це…

Голос у Надії був злий і нудний. Вона стояла тепер і вороже дивилася на Володю згори вниз.

— Бреше твій Борис Тимофієв! — голосно повторила вона. — І ти брешеш! Гадаєш, з міста приїхав і можеш про що завгодно патякати?! Базікало нещасний!

Вона по-котячому відстрибнула й зникла в кущах, тільки гілки загойдалися. Володя ошелешено подивився на ці гілки й запізніло крикнув: