Читать «Зброєносець Кашка» онлайн - страница 31

На тинах висіли руді блискучі глечики й нагадували Володі неприємності з макітрою. На один з глечиків невідомо звідки злетів худий півень. Потоптався на хиткому денці, нахилив голову й одним оком докірливо впірився у незнайомого міського хлопця: «Ага! Значить, це ти б'єш посуд з рогатки! Ну-ну…»

— Йди геть, здохлятино, — сказав йому Володя.

Півень ображено загорлав, заляпав крилами й звалився у лободу.

Вулиці селища сходилися на площі. А втім, це місце лише називалося площею, а насправді там був невисокий зелений пагорб. На ньому росли рідкі, нахилені у різні боки берези, вгорі стояла велика червона церква без хреста. Володя підійшов і побачив синю вивіску: «Клуб».

По обидва боки кам'яного ґанку стояли фанерні щити для реклами. На правому біліла нова афіша: «Концерт артистів обласної філармонії Ю. Жаров, С. Шалімов, П. П'яткін — естрадне тріо. Л. Чарський — оригінальний жанр. А. Якобі — пісні радянських і зарубіжних композиторів…»

Все це було зовсім нецікаво. Володя зітхнув і обернувся до лівого щита. Щит був порожній. На нефарбованій фанері хтось розгонисто написав крейдою: «Антипов! Коли кіно привезеш?» А нижче виднілися надряпані цеглою слова: «Антип — нахабний тип».. Літери були нерівні. Певно, той, хто писав, дуже квапився.

Добре, коли треба поспішати. А Володі поспішати було нікуди. Хоч зовсім не повертайся додому, де живе вредне кругловиде дівчисько… Але він повернувся. Дуже захотілося їсти, та й все одно: весь день ходити не будеш.

Він прийшов у дуже непідходящий момент. На подвір'ї розбиралося питання про розбиту макітру. Розбирала його бабуся. Надія сиділа на ганку й байдуже дивилася кудись повз паркан. Дядько Юра біля дверей насаджував сокиру на топорище й уважно слухав бабусину промову.

— Корова безсовісна, незграбна! Очі б мої не дивилися, — голосно й плаксиво приказувала бабуся, але обличчя її було не жалібне, а суворе. — У чому я тепер тісто ставитиму, га? Ну, в чому? А, мовчиш! Нічого очищами по небу нишпорити, відповідала б краще! Думала, пригощу хлопчину пирогом, а тут он що!

«Не до пирогів уже тут», — відзначив про себе Володя. Він зупинився у хвіртці, боязко дивлячись на сердиту бабусю.

— Обійдеться він без твого пирога, — сказала ненависна Надія і позіхнула.

— «Обійдеться»! Це ти обійдешся! Де я такий посуд знайду? Його й у місті тепер не відшукаєш. — Бабуся гірко схилилася над черепками. — Велика та міцна була…

— Міцна… — з презирством кинула Надія. — Чого ж вона від одного щигля луснула?

— Від щигля! — скипіла бабуся. — Голову б свою під такі щиглі підставляла. Розбила й сидить, ніби її й не обходить.

— Якщо хтось гадає, що я ридатиму через розбитий горщик, то це просто сміх, — сказала Надія.

— Горщик! — охнула бабуся.

— Ну й фрукт же ти, Надіє, — подав голос дядько Юра. — Візьму я в одну руку твою косу, а в другу цей віник…

Надія стрельнула очима в його бік і трішки напружинила ноги.

— Якщо хтось гадає, що мене можна наздогнати, то це просто сміх.