Читать «Зброєносець Кашка» онлайн - страница 32

— А якщо хтось гадає, що піде сьогодні в клуб на концерт, то це просто регіт, — підсумував дядько Юра.

— Ну й нехай, — сказала Надія. — Подумаєш! Дуже мені потрібно на всіляких штукарів дивитися… Ніби я навмисне її розбила! Ну й нехай, ідіть самі в свій клуб.

«Кепські справи, — подумав Володя. — Чекати далі нікуди». Зітхнувши, він відштовхнувся од хвіртки й заговорив:

— Адже бреше вона, дядьку Юро. Цю макітру я розтрощив.

Дядько Юра увіткнув насаджену сокиру в колодку й випростався.

— А, повернувся, — сказав він. — Ну, як погуляв?

— Ні, справді я, — повторив Володя. — З рогатки ненавмисне. Я хотів у неї влучити. — Він мстиво кивнув у бік Надії. — Прицілився, а вона умудрилася на рівному місці перечепитися.

— Ач яке діло, — зацікавлено мовив дядько Юра. — А що ви не поділили?

— Та так. Дурниці…

— Все одно через неї усе, — втрутилася бабуся. — Хто ж це в хорошу людину з рогатки пулятиме?

Надія підвелася і гордо пішла в дім.

Йти ввечері у клуб вона відмовилася. Володя подумав і теж не пішов. На концерт пішли дядько Юра і мати Надії, яка повернулася з чергування на пошті.

Бабуся позичила у сусідів макітру й замішувала на кухні тісто.

Володя вийшов на ґанок, не знаючи, куди себе подіти. Надія годувала курей. Бона скоса глянула на Володю, хмикнула й сказала:

— Заступник знайшовся… Цип-цип-цип, жеріть ви, ненажери… Дуже мені потрібно, щоб за мене заступалися. Здається, я нікого не просила втручатися…

— Я не заради тебе втрутився, а заради власної совісті, — повчально сказав Володя.

— По-одумаєш! Заради совісті!

— Ти по-одумай. Корисно, — уїдливо кинув він і з занепокоєнням згадав, що розмова вдень починалася так само і закінчилася сумно. «Хай тобі грець, — вирішив Володя. — Мовчатиму».

Надія раптом розігнала курей і сказала:

— Гайда на ставок. Скупаємося.

— Мені не жарко, — сухо відповів Володя.

— Застудитися боїшся?

— Та де там у вас купатися? Трясовина навколо!

Він думав, що Надія знову розізлиться. Але вона миролюбно пояснила:

— Ти не туди ходив. Треба до греблі. Там вода прозора й піщане дно. Підеш?

— Ну, ходімо.

Вони йшли спершу мовчки, а потім почали уривчасту, але вже не сердиту розмову: «В цьому будинку у нас бібліотека». — «Хороша?» — «Та так…» — «Тихо у вас». — «Тут не місто». — «Авжеж». — «Зараз до того ж усі в клубі». — «Ти даремно не пішла». — «А ти?» — «Не хочеться». — «І мені…»

Незабаром вже забулася сварка, і Володя подумав, що Надія — дівчина непогана, тільки характер у неї не дуже.

Було близько сьомої години вечора. Сонце стояло ще високо і до дна просвічувало зелену воду. На дні тьмяно блищали піщинки. Вода сонно бурчала під греблею і, пробившись через неї тонкою цівкою, спадала у заросле русло струмка. Пахло сирим деревом і розігрітою травою. Кущі обступили ставок упритул, і в цій зеленій тиші хотілося чомусь розмовляти пошепки.

— Можна з берега заходити або з греблі стрибати, — стиха заговорила Надія. — Наші хлопці стрибають з греблі. Тільки там небезпечно: кілки стирчать.

«Чи ти ба! «Наші хлопці!» — подумав Володя. Він роздягнувся і пішов на середину греблі, чіпко намацуючи босими ступнями шорсткі колоди. Надія квапливо сказала услід: