Читать «Зброєносець Кашка» онлайн - страница 20
Владислав Крапивін
Кашка робив відкриття.
Він садовив своїх друзів-чолотяпиків у кишеню (якщо баба Ліза давала сорочку з кишенею) чи стискав у кулаці й зранку вирушав у подорож.
Та опівдні хоч яка стежина все одно виводила його на станцію. В цей час один за одним зупинялися тут три дальніх поїзди.
Льова Махаєв більше не проганяв Кашку. Під оком у нього був невеликий світло-бузковий синець. Звідки він з'явився, Кашка не знав.
А інші хлопці поводилися з Кашкою зовсім добре. Пимич навіть сказав:
— Якщо до тебе хто поткнеться, ти мені його покажи. Я йому — ось…
Кашка знову побачив кулак, схожий на грушу. І тоді, сповнений вдячності, Кашка пообіцяв:
— Знаєш що, Пимичу? Коли мама приїде, я її попрошу, щоб вона тебе завжди в кіно пускала без квитків…
Він був упевнений, що мама не відмовить у такому проханні. Довідається, як Пимич заступився за Кашку, і обов'язково дозволить йому ходити у кіно скільки завгодно.
Пимич подумав, похитав головою:
— Добре… Та мені це байдуже. Я й з квитком можу… А мати коли приїде?
Кашка зітхнув:
— Та… скоро. Коли батько видужає.
— А бабця як? Зла?
— Ні… Тепер не зла. Тільки мовчить і богові молиться потихеньку… Пимичу, а навіщо богу моляться, якщо його немає?
— А мені звідки знати? Той, хто молиться, певно, думає, що він є.
— Хіба їм ніхто сказати не може, що його немає?
— Іди скажи своїй бабці.
Кашка згадав бабу Лізу й подумав, що нехай уже краще молиться. Але розмову закінчувати не хотілося, і він розповів Пимичу, як нещодавно до них приходив дядько Михайло, батьків начальник з автоколони. І як він умовляв бабу Лізу відпустити Кашку до піонерського табору. А баба Ліза не пустила. Побоялася чогось.
— А тобі в табір хочеться? — запитав Пимич.
— Не знаю.
У таборі Кашка не бував. Як там? Чи буде там що хороше? А тут принаймні все своє, знайоме: і селище, і Країна, і друзі-чолотяпики. Правда, не було поблизу хлопців таких, як Кашка, щоб гратися разом. Або маленькі були зовсім або дуже вже великі. Зате Кашка міг зустрічати поїзди. Міг бродити у ближньому лісі. Сидіти на даху й дивитися на хмари. Все це було звично, і все це, була радість.
І ось іще Пимич…
Розмовляв Кашка з Пимичем не часто. Зате у них з'явилася мовчазна гра. Коли Кашка приходив на станцію, то не біг на перон сходами, а зупинявся край платформи й піднімав руку. Пимич підходив перевальцем, хапав Кашку за кисть руки й підтягував угору скільки міг. Тоді Кашка чіплявся за край платформи лівим коліном — і ось він уже на ногах. Усе це робилося мовчки. Лише одного разу Кашка запитав:
— Пимичу, ти навіщо ягоди продаєш? Грошей немає, еге?
— Мати велить, — похмуро відказав Пимич.
На пероні Кашка займав звичне місце: біля стовпа з плакатом. Якщо підходили гладкі дядьки у піжамних штанах і з пляшками пива під пахвою або підходили жінки з роз-дратовано-нудьгуючими обличчями, з несправжніми посмішками, Кашка похмуро одвертався.