Читать «Зброєносець Кашка» онлайн - страница 22

Владислав Крапивін

У руці у нього був складаний мисливський ніж.

Кашка розгледів цього ножа одразу. Вузьке загострене лезо, мідні перекладинки з гачками, кільце з петлею з ремінця і тріщинка на пластмасовій жовтій рукоятці. Так, і тріщинку помітив Кашка, хоч майже вся рукоятка була схована в кулаці.

Кінчиком ножа незнайомець щось вирізав з маленької коричневої деревинки. Вирізав на ходу. Крихітні стружки слухняно сипалися з-під леза.

Усе це Кашка розгледів, певно, за одну секунду. Бо наступної секунди чоловік з ножем зупинився і підвів на Кашку очі. Це були серйозні світло-карі очі. Бони уважно дивилися на розгубленого Кашку.

— Оце-то зустріч… — сказав незнайомець тихо, немов про себе. І запитав: — А ти що тут робиш? Теж шукаєш свою жар-птицю?

— Ні… я з ягодами, — відповів збентежений Кашка. Він не зводив очей з ножа. І до чого тут жар-птиця?

Невідомий чоловік закрив лезо, заховав ножа в одну кишеню, деревинку в другу й без посмішки пояснив:

— Я не розбійник. Я он із того поїзда. — Він кивнув у бік насипу. — Цей ридван застряв перед семафором і, кажуть, стоятиме хвилин із сорок. Щось трапилося на станції. Цікаво що? Не знаєш?

Кашка не знав. Він сказав:

— Тут розбійники не водяться. І жар-птиці не водяться.

— Хто знає… А раптом водяться? Жар-птиці…

— Ні, — переконано сказав Кашка.

Пасажир зітхнув:

— Ти не зважай на мене. Їж свої ягоди, а я піду.

Він ступив від Кашки, але йти передумав. Начебто згадав про щось і зібрався запитати. Проте не запитав. Стояв і дивився понад кущами на вершини великого лісу.

Бігли клоччасті хмари, і швидкі тіні їхні були немов помахи темних крил. Кашка дивився збоку на високого незнайомця і бачив його разом з хмарами. Бачив збоку його замислене обличчя, білу смужку маленького старого рубця під вухом і чуб, ніби раз і назавжди відкинутий назад вітром. Кашці хотілося сказати: «Я не буду їсти ягоди. Я їх не для себе збираю. Якщо треба, беріть. Тільки… хто ви? Чи далеко їдете?»

Кашка поцікавився:

— Ви знаєте пісню про маяки?

— Яку? — нітрохи не здивувавшись, запитав незнайомець. — Багато пісень про маяки.

— Там ще про птахів, — пояснив Кашка. — І про цих… про тюленів. Які сплять. І про ніч. Її моряки співали.

— Не знаю. Адже я не моряк.

«А хто? — мало не запитав Кашка, але не наважився. І ніяково промовив:

— Ви чомусь один їдете…

— Ну то й що? Хіба не можна?

— Та ні, можна… Тільки так не буває, щоб одна людина. Щоб такі… самі.

— Які такі? Цікаво.

— Ну… — сказав Кашка. — Такі…

Він винувато замовк. Не вмів він пояснювати. А хотів сказати, що такі ось молоді хлопці, люди з обвітреними смаглявими обличчями, охочі до жарту й до хорошої розмови з ним, Кашкою, не їздять поодинці. Студенти, спортсмени, моряки, геологи (Кашка і їх також зустрічав) завжди бувають разом…

— А знаєш, твоя правда, — раптом погодився незнайомець. — Я б теж їхав не сам, але відстав од компанії. Це страшенно погано, коли відстаєш від своїх. Та ось, довелося… І тому настрій був просто хоч плач… Можна, я візьму одну ягоду?

— Усі беріть, — зрадів Кашка. — Ви не сумуйте, ви своїх наздоженете.