Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 64

Ну, звичайно, він не полетів. Він пробіг, зігнувшись, кілька кроків, постояв дві секунди не обертаючись, а потім заревів лютими сльозами і кинувся у бій. Ми самозабутньо зчепилися посеред тротуару.

І виявилося, що це зовсім не страшно!

Навіть у ту мить, коли він сидів на мені верхи і лупцював межи лопатки, я не втратив упевненості в перемозі. Потім я вивернувся, і ми помінялися місцями.

Як добре, що не було перехожих! Будь-хто з дорослих не побачив би в цьому нічого дивного: зчепилися на тротуарі два хлопчаки — звичайна історія. Обізвали б нас шибениками, розтягли б, от і все. Хіба б вони здогадалися, що тут людина бореться за першу в житті перемогу? За те, щоб жити спокійно, ходити сміливо, сміятися не криючись!

Ну, я дав цьому Толькові, поки сидів на ньому! Він вирвався нарешті, ми підхопилися, і я кинувся знову. Байдуже, що боліла, розпухаючи, губа, пекло плече! Хіба в цьому справа!

І він побіг.

Спочатку він задкував, безглуздо відмахуючись кулаками і схлипуючи, потім обернувсь і кинувся від мене, сердито підвиваючи.

Гнав я його півкварталу. Потім відстав.

Сорочка на плечі була розірвана й прилипла до садна. Губа, здається, стала завбільшки з котлету. Праве око потроху запливало.

Я повільно крокував додому. Назустріч прочухану, але це мене не обходило. Хіба міг він зменшити радість моєї перемоги? Радість ясну й урочисту, як фінал П'ятої симфонії!

Ні, я анітрохи не боявся, хоча гнав наперед, що скаже мати.

— Сили небесні! — сказала вона. — Йди сюди! Так… Ну, здається, моє терпіння луснуло.

Я мовчав, намагаючись притримати відвислу губу.

— Що з тобою робити? — сумно запитала мати. — Ну що? Відлупцювати? Але, по-моєму, тобі й так дісталося.

— Так? — уїдливо сказав я. — «Дісталося»… Ти б подивилася, як дісталося йому!

Це чомусь матір не обрадувало.

— На що перетворив одяг… Забирайся в куток! Он туди, за шафу. Бачити тебе не хочу.

Але навіть це приниження не зломило мене. Звідти, з темного кутка, я поставив матір до відома, що «завтра цей гад повзучий одержить ще більше».

— Та що ви не поділили? Можеш ти пояснити врешті-решт?

— А чого він… Я його хіба чіпав коли-небудь? Він сам усе ліз… Дурень. Думав, що я й досі його боюся… — Я потихеньку вийшов з кутка. — Мамо… Ти пам'ятаєш, як грав оркестр, так? Коли труби у самому кінці грають… Пам'ятаєш?

Мати з півхвилини мовчки дивилася на мене.

— Це називається «алегро віваче»… Йди сюди, покажи плече. І перед наступним поєдинком, прошу тебе, одягай старі штани і сорочку.

Вночі в річку увійшла ескадра.

Береги були зовсім чорні, і рідко-рідко миготіли на них вогники. Небо й вода були світліші, в них іще не згас відблиск заходу сонця. У синяві висів місяць. Він відбивався у річці золотими блискітками. Закриваючи ці блискітки І берегові вогні, проходили темні кораблі.

Була урочиста й безшумна їхня повільна хода. Ледь помітний вітер не торкався складок на вітрилах і довгих звисаючих прапорів. Жовтим світлом горіли над ахтер-штевнями старовинні ліхтарі. І заляга ясна тиша, тільки гілки прибережних кущів зашкребли разок об борт високого брига, що підійшов впритул.