Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 66

— Аут, — сказав Славко Диркнаб і обережно взяв мене за плече. Я все ще гнівно дихав. — Досить.

— Здався Толик, — без посмішки констатував Марик.

— Ти, Засипа, більше до Владика не лізь, — порадив Петько Лапін.

Толик відкрив обличчя. Воно було червоне і мокре.

— А я ліз? — плачучи запитав він. — Я ліз? Він сам перший лізе!

Тоді всі засміялися. З нього. Усі ж знали, скільки він мене мучив.

— Як ти йому дав по носі, — з повагою сказав маленький чорнявий Южко.

— Гайда, хлопці, купатися, — не відпускаючи мого плеча, запропонував Диркнаб.

І я став рівним серед рівних.

Настав чудовий час, повний радості й сонця. Я зникав з дому рано-вранці і повертався у сутінках. Ледь вистачало сил, щоб роздягнутися і впасти на ліжко. Ноги гули, плечі горіли від палючих променів, а перед очима, як стрімка кінострічка, пролітав весь день, що складався з сонячних відблисків, шелесту трави і сміху товаришів…

Звичайно, не весь час я байдикував. Треба було збігати по хліб, посуд помити. Іноді принести води. Але по хліб — це дрібниці, коли немає черги. Посуд? Дві тарілки та дві склянки — мої й материні. Найгірше було з водою. Правда, завжди воду носила тітка Клава, яка жила за стіною: мати з нею домовилася. Але часто вона виїжджала в село, і тоді на водокачку ходив я. За чотири квартали.

Ото була роботка! Тягати відра на коромислі у мене силоньки не вистачало. Дотягти одне повне відро я теж не міг. А носити по піввідра не хотілося. Скільки разів доведеться ходити, поки наллєш бочку до половини!

Я наливав велике відро на дві третини. І тягнув його, вчепившись у дужку обома руками, тицяючись колінами об гострий край. Дужка різала мені долоні, коліна прикрашалися синцями, вода хлюпала в сандалії, і вони ставали слизькими всредині: так і гляди, підвернеш ногу.

Але мені пощастило. Наприкінці червня у нашому кварталі поставили колонку. Це був залізний стовпчик з довгим важелем. Важіль виявився тугим, доводилося лягати животом, щоб натиснути. Ляжеш — і колонка починає грізно густи. А потім із труби вдаряє сяючий товстий струмінь, такий пружний, що здається, дно у відрі зараз вилетить!

Коли біля колонки не було дорослих, там збиралися всі хлопці нашого кварталу. Оце було життя! Проб'єшся до труби, затиснеш її рукою, і бризки величезним віялом летять з-під долоні. Так летять, що віконні шибки на іншому боці вулиці вкриваються краплями. Верещать дівчата, сміються хлопці, і Таїсія Тимофіївна, яка висунулася у вікно, щоб затаврувати нашу невихованість, з обуренням зачиняє стулки.

Ми не заспокоювалися, поки не промокали до нитки. В таку спеку це було дуже приємно. Але ще краще було, коли наша компанія вирушала на річну.

Мати не забороняла купатися з хлопцями. Вона тільки взяла з мене чесне-пречесне слово, що я не заходитиму у воду глибше, ніж по груди, а Диркнабові сказала:

— Славко, я тебе дуже прошу… — і виразно подивилася на мене.

Диркнаб став серйозний і цілком по-дорослому відповів:

— Усе буде гаразд.

А мені він показав великий, всипаний ластовинням кулак. І я виразно зрозумів, що справді не варто потикатися на глибину. Принаймні поки не навчуся плавати.