Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 63

І ще дехто запам'ятає!

Мати глянула на мене зі співчуттям.

— Здається, ти ледве досидів до кінця. Якось дивно ти себе поводив. Підстрибував, смикався… Невже тобі анітрохи не сподобалося?

Я промовчав. Що тут скажеш? Сподобалося? Це про порцію морозива так можна сказати. Або про кіно якесь. А про таку музику словами не скажеш.

Ми йшли додому, і я ніяк не міг прилаштуватися до материних неквапних кроків. Я рвався вперед: сурми гнівно й весело співали в моїй душі.

— Чого ти стрибаєш? — сказала мати. — Йди спокійно.

— Мамо, я погуляю, добре? Не хочеться додому…

— Та пізно ж!

— Ну, трішечки. П'ять хвилиночок!

— Йди… Не вплинула на тебе класична музика анітрохи.

Вплинула! Ох як вплинула! Я рвонув за ріг і помчав безлюдною вулицею.

Я поспішав знайти Толю. Як я його хотів зустріти!

Треба було швидше потрапити у сквер біля цирку, де щовечора майже до півночі хлопці ганяли футбольного м'яча. Лише б встигнути! Лише б ворог був ще там!

Маленькі похмурі хмари, що недавно висіли в зеніті, непомітно розтанули. Був світлий, як день, вечір. Сонце пішло з неба, але відчувалося, що воно зовсім недалеко. І при цьому світлі дуже незвичайною була порожнеча вулиць.

Я біг у цій порожнечі, і здавалося, що разом зі мною мчить кіннота зі списами, що злітають, як смички оркестру. Куди поспішали вершники? Може, боялися, що згасне музика і повернеться мій колишній страх?

Мені пощастило більше, ніж я сподівався: Толя йшов назустріч.

Ми здалеку впізнали один одного. Він прискорив кроки, а я… зупинився, перевів подих і повільно пішов назустріч.

Мабуть, Толя вирішив, що я біг у своїх справах, побачив його, злякався і не знаю, що робити: тікати назад чи обійти стороною. Він ще не помітив, що кроки мої спокійні і упевнені і підошви стукають з рішучістю молотка, що забиває цвяхи одним ударом. Він, здається, посміхався. Так мені принаймні здалося здалеку. Він наперед смакував іще одну легку перемогу і моє нове приниження. Потім Толя здивувався: адже я не звертав з дороги. Але здивувавшись, він, звичайно, анітрохи не злякався. Він не міг тоді розуміти, що приречений. А він був приречений. Тому що не було у нього такої музики. Не було стрімких скрипок і урочистих труб, що співають пісню про могутній синій вітер, не було Чорних Коней, білих маяків, не було Каравели.

Ну, правду кажучи, маленький страх один раз шпигонув мене, але могутня музика одразу розвіяла його в порох. І коли ми з Толею зійшлися, я, не стишуючи ходи, — трах! — з розмаху луснув ворога кулаком по носі.

Мабуть, таким відчайдушним ударом вибивають вікно в палаючому будинку.

Ніс м'яко сплющився. Толя мотнув головою і приголомшено роззявив рота. Потім зашморгав, щоб втримати кров. І стояв, опустивши руки, дивився спантеличено.

Я навіть розгубився в першу мить. Але одразу ж ніби хтось шепнув: не жди! І лівою рукою я дав Толі дзвінкого ляпаса. Він роззявив рота ще ширше. Я, підкоряючись стрімкому натхненню, обійшов противника з тилу, вхопив однією рукою за комір, а другою за штани і дав йому штурхана. Мені хотілося, щоб Толя полетів у повітрі, як м'яч.