Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 62

І знову я йду, викручуючи на ходу мокру сорочку, а трава блищить від дощу. Я йду, і мечі хороше. Адже я пам'ятаю про головне: про Каравелу.

Трах!

Я підскочив від цього вибуху. Як він гримнув, цей оркестр! Ніби одразу обірвалося переді мною сонячне поле і запали сутінки. Прямовисні скелі, а під ними ревуче море. Гримуче море. Воно далеко внизу, але удари хвиль такі, що холодні бризки б'ють по ногах, по обличчю, і сорочка знову промокла.

А біла вежа маяка до половини у хмарі водяного пилу. Біла вежа і білі чайки в косому стрімкому польоті. І сині штормові сутінки. І знову цей грізний початок:

Та сторона, де хмари… Та сторона, де бурі…

А втім, це зовсім не страшно! Мені сміятися хочеться від зростаючого торжества. Як я не розумів? Це ж урочиста пісня синіх циклонів і білих вітрил. Синіх скель, білого маяка і чайок. Грізна і сильна. Ну й що? Я сам частка цієї грози і сили. Я — капітан! У вузькій бухті мене чекає, похитуючись, Каравела…

А за спиною у мене на сонячних берегах хвилюються трави. І мчать по них коні…

Тепер я боявся одного: лише б музика не обдурила мене. Лише 6 не зробилася іншою!

Мати шепнула, коли замовк на хвилину оркестр:

— Слухай, зараз буде вальс. Дуже красивий.

Цього мені ще не вистачало! Навіщо мені він, красивий вальс!

Може, він і був хороший. Не знаю. Я чекав іншого. Невже так усе закінчиться? Але серед безтурботного кружляння мелодії знову прозвучали знайомі ноти, і я заспокоївся: щось хороше буде ще.

І урочистий спів труб повернув мою музику.

Смички злітали і опускалися разом. Усі разом. Ніби списи атакуючої кінноти. Швидше, швидше! Чорні Коні, вірні і невтомні, несли мене в гущі кавалерійської лави. Ми змітали ворога, ми рвалися до моря. І злітали, злітали списи у стрімкому ритмі скачки!

І ось прийшло моє торжество.

Чотири рази прозвучав короткий вступ, і мідні голоси труб заспівали піднесено й чисто. Та музика, яка на початку принесла загрозу й сум, зараз звучала з такою радісною силою, з такою сяючою мужністю, що мені захотілося заспівати самому.

Це була пісня про те, що є на світі край, де народжуються сміливі вітри, які кличуть у далеке плавання. Не знаю, тоді чи потім склалися слова, але тепер я їх не можу відділити од цієї музики:

Та сторона, де вітер Встає, як море, стіною великою… Та сторона, де вітер Встає, як синяя стіна! Росте, як синяя хвиля!..

А далі — вже ніяких слів, тільки наростаюча радість і безстрашність.

Боже мій, ну чому я думав, що я боягуз?! Хіба можна бути боягузом, коли на світі є т а к а музика? Невже це саме я сьогодні боязко ховався на підвіконні?

Люди розходилися. Підійшов і попрощався Сергій Едуардович. Здається, це було вже за воротами саду, на вулиці. Я не звертав уваги. Музика ще гриміла в мені.

— Як вона називається? — запитав я у матері.

— Що?

— Те, що грали.

— П'ята симфонія Чайковського.

— Угу… — стримано сказав я і подумав, що запам'ятаю навіки.