Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 61
Владислав Крапивін
Ну?
І ясно-ясно труба сказала слова:
Каравела! Моя Каравела! Як я міг забути…
Павлик… Ось як це було.
Ми, першокласники, вчилися в ті дні у другу зміну, і я прибіг додому, коли вже було темно. Дорогою ми пустували, качалися в снігу. Я увірвався в дім, як сніговий заряд. Матері і Тетяни не було, я це знав і одразу ж убіг до Павлика.
— Тихше, — сказав він.
Горіла настільна лампа і потріскувала грубка.
— Я згадую пісню.
Він дивився на мене спокійно і суворо, і я зрозумів, що це важлива пісня.
— Не можу, — раптом сказав він і одвернувся. — Ось тільки ці слова пам'ятаю:
Він сказав це, а тоді раптом тоненько засвистів.
— Спочатку це була не пісня, а просто сигнал, — сказав він. — Його грали сурмачі на палубах, коли команда ставила вітрила. Перед дуже дальнім плаванням.
Мабуть, він усе це вигадав. Слова сам придумав, а мелодію десь чув. Але я повірив йому, тому що він сам вірив у свою вигадку.
І з тих пір, відправляючи в путь нашу Каравелу, ми тихенько наспівували сигнал «Вітер до нас». Той самий, який зараз програла труба.
А музика летіла далі. Святкова, як лопотіння строкатих прапорів і різнобарвних вітрил. Тривожна, як очікування пригод. І вона була — моя. Це була пісня про Каравелу, розбуджену ранковим сигналом відходу.
Потім вона закінчилася.
Але в мовчанні, що настало, всі сиділи нерухомо. І я зрозумів, що це не все.
Мигцем я глянув на веснянкувату дівчину. Вона подивилася на мене і посміхнулася. Вона була красива, хоча й з ластовинням. Думаєте, не буває красивих з ластовинням?
Глухо й стримано оркестр почав другу частину. І одразу стало ясно, що це — про ніч. У зимову темряву, де серед казкових лісових велетнів переплуталися дрібні хащі й бурелом, нечутно прийшов подих південного вітру. І все оповилося м'яким теплом. З шарудінням сковзнув з ялинкових гілок сніг. Це непомітно взялася до діла весна. А потім посвітлішало небо і почався схід сонця. Без блиску і яскравих фарб, проте такий ясний… І мов тонкий промінь, мов срібний струмок, прорізалася чиста, дзвінка пісня. Вона була без слів, але така, що слова прийшли самі по собі:
Це була музика про те, як хлопці роблять з соснової кори і паперу кораблика, як просихають дерев'яні тротуари, а на луках і лісових проталинах пробиваються до сонця розвідники-травинки.
Потім виростають трави.
Ось вони встали і хитаються під синім-синім небом, і я йду серед них, торкаючись колінами великих, як блюдечка, ромашок. І думаю, що, певно, зустріну Майку…
Стрімко накочується гроза. З «того боку, де хмари». Намагається заглушити суворою, знайомою вже мелодією. Але не так уже це й страшно. Ось знову випростуються трави, струшуючи краплі. А ромашки здивовано хитають головками: «Чого налетіла, навіщо гримотиш?»
