Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 49

— Ти нестерпна людина, — почув я материн голос. — Ану, марш додому! Замість того щоб умитися, одягнутися, одразу хапаєшся за якісь дошки. Ворушися. Підемо зараз купляти тобі штани.

Ось вам мрії і ось вам дійсність!

А втім, штани були необхідні.

Мушу сказати, що мій гардероб не відзначався багатством. Був у мене один костюм: байкова лижна курточка й такі ж шаровари. Колись костюм був коричневий, але згодом вилиняв і набув жовто-тютюнового кольору. Курточка була ще нічогенька, а штани зовсім не годилися. Ззаду і на колінах вони витерлися до того, що тканина стала схожа на рідку мішковину. Резинки біля кісточок давно лопнули, і вийшла справжнісінька бахрома. Взимку з валянками чи навесні з материними чобітьми ці штани іще можна було носити. Та коли я одягав їх із сандаліями чи черевиками, мати зітхала й казала:

— Жахливе видовище.

І ось ми пішли купувати нові штани. На товкучку.

Я до цього був з матір'ю на товкучці. Але тоді ми нічого не купували, а намагалися продати материне шерстяне плаття або старі батькові черевики.

А зараз ми були покупці!

Ми ввійшли у ворота й одразу поринули в метушню і галас. Натовп відтіснив нас до паркана, де приткнулася фотографія під відкритим небом. Вона мені дуже подобалася. Можна було знятися у справжній морській формі, чи верхи на дерев'яному коні, чи біля тумбочки з написом «Привіт від друга». Але найкращий був вершник, мальований на величезному полотні. Він мчав степом, над яким спалахували білі м'ячики вибухів, і розмахував шаблею. Замість голови у вершника була кругла дірка. Кожен, хто хотів, міг просунути у дірку голову й потім одержати фотокартку, ніби він хвацький кавалерист.

Я давно вже натякав матері, що не проти мати такий знімок. Досі вона терпляче пояснювала мені, що кавалерист великий, а я маленький і вийде смішно. А зараз з досадою сказала:

— І так грошей немає, а ти з дурницями чіпляєшся…

Мати взяла мене за руку й потягла в круговерть.

Люди штовхалися, щось вигукували, сперечалися. Гладка жінка з ображеним обличчям продавала фотопластинки у довоєнній упаковці і бузкову скляну вазу. Вертлявий дядько галасував: «Кому будильник?» — і пошепки пропонував кремні для запальничок.

Сліпий парубок тримав на випростаних руках смугасту шовкову теніску з обвислим подолом і з безнадійною бадьорістю вигукував;

— Гей! Тут сорочку дешево продають! Налітайте!

Ніхто не «налітав», і парубок, повернувшись в інший бік, кричав ті ж слова.

Мені стало шкода його. Коли б у мене було багато грошей, я купив би цю сорочку, хоч вона мені зовсім не подобалася. Але грошей було мало. До того ж вони лежали в сумочці у матері. І перш за все слід було подумати про штани.

Та виявилося, що знайти їх не просто. Продавали смугасті костюмні брюки, зелені й сині галіфе і навіть справжні матроські брюки-кльош. А для мене нічого не було. Лижні штани з об'ємними задніми кишенями мати забракувала, а парусинові штанці із шлейками хрест-навхрест я сам з презирством відхилив. Мати сказала, що я чудовисько, і пішла купувати ножі для м'ясорубки.